Категорія: Новини

Анастасія Бурау

БФ «Право на захист»

Реституція та компенсація: законодавство іноземних держав

Наразі точиться багато розмов навколо питань виплати грошової допомоги або компенсації постраждалим, чиє житло було пошкоджено або зруйновано внаслідок збройного конфлікту на Сході України.

На сьогодні ці процеси врегульовано Порядком надання та визначення розміру грошової допомоги постраждалим від надзвичайних ситуацій та розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 18.12.2013 р. № 947 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 02.09.2020 р. № 767) ^[1]. Однак його положення не дають відповідей на низку існуючих у зв’язку з цим питань, серед іншого, і через те, що вказаний порядок регулює зазначені процеси не стільки в контексті збройного конфлікту, скільки з точки зору законодавства, пов’язаного із захистом від надзвичайних ситуацій та реагуванням на них. 

Водночас, в березні цього року Верховною Радою України було зареєстровано проєкт Закону України «Про захист права власності та інших речових прав осіб, постраждалих внаслідок збройної агресії» (далі – «законопроєкт») ^[2], завданням якого, згідно з п. 2 Пояснювальної записки до нього, є забезпечення надання допомоги особам, майно яких було знищено, пошкоджено або втрачено внаслідок збройної агресії, та відновлення порушених прав шляхом застосування реституції після звільнення тимчасово окупованих територій.

Законопроєкт є кроком вперед в порівнянні з існуючим на сьогоднішній день регулюванням та пропонує деякі нововведення, що покликані забезпечити захист та відновлення права власності та інших речових прав осіб, постраждалих внаслідок збройної агресії. Одним з них дійсно є механізм реституції, тобто «відновлення права власності чи іншого речового права,  порушеного внаслідок збройної агресії, в обсягах, що відповідають змісту такого права до його порушення» (ч. 1 ст. 1 законопроєкту).

Згідно з положеннями ст. 8 законопроєкту, реституція підлягає переважному застосуванню в порівнянні з іншими способами захисту прав постраждалих осіб.  В той же час, її застосування є можливим лише за умови здійснення органами державної влади за місцем знаходження майна своїх повноважень у порядку, передбаченому Конституцією та законодавчими актами України. В разі неможливості її застосування з безпекових факторів, законопроєкт передбачає здійснення заходів з надання постраждалим особам компенсації. Проте, як порядок застосування реституції, так і низка питань, що стосуються надання компенсації, не регулюються законопроєктом і мають бути додатково встановлені Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, на даний момент законопроєкт створює лише загальну рамкову основу для врегулювання процесів здійснення реституції та надання компенсації постраждалим особам, чиє майно було втрачено, знищено або пошкоджено внаслідок збройної агресії. З огляду на це, поки важко спрогнозувати, наскільки ефективно будуть здійснюватись ці процеси та з якими труднощами та питаннями можуть зіштовхнутись постраждалі особи в процесі їх реалізації. 

В той же час, Україна не буде першою державою, що впроваджує і намагається застосовувати подібні механізми. В тій чи іншій формі питання реституції та компенсації вже передбачені в законодавстві інших держав. Тож, нижче пропонується детальніше розглянути кілька конкретних прикладів їх регулювання іноземним законодавством.

ЗМІСТ:

• Грузія
• Туреччина
• Колумбія
• Кіпр
• Джерела

Грузія

За свою історію країна неодноразово переживала збройні конфлікти, у зв’язку з чим багато пов’язаних з цим питань вже давно знайшли своє відображення в законодавстві Грузії.  Наприклад, положення щодо здійснення реституції передбачено Законом Грузії «Про майнову реституцію та компенсацію особам, постраждалим на території Грузії в результаті конфлікту в колишній Південно-Осетинській автономній області» від 29 грудня 2006 року № 4284-вс (далі – «Закон про майнову реституцію») ^[3]. Також вони містяться і в Законі Грузії «Про осіб, вимушено переміщених з окупованих територій Грузії, – вимушених переселенців» від 06 лютого 2014 р. № 1982-IIс (далі – «Закон про переселенців») ^[4].

Ст. 2 Закону про майнову реституцію визначає її як «повернення законному власнику житла або іншого нерухомого майна на території Грузії, втраченого в результаті конфлікту», тобто в результаті «збройного конфлікту в колишній Південно-Осетинській автономній області або(та) протистояння між грузинським та осетинським населенням в інших регіонах Грузії в 1989 – 1992 роках».

Закон про майнову реституцію (ст. 5) прямо визнає право всіх вимушено переміщених та інших осіб на повернення в своє первинне житло (тобто житло вимушено переміщеної особи, право на проживання в якому така особа мала на момент, коли його було залишено), а також встановлює гарантії повернення законним власникам житла або іншого нерухомого майна, втраченого на території Грузії внаслідок вказаного конфлікту. Такі гарантії загалом передбачають право постраждалого на отримання нерухомого майна. В разі неможливості повернення постраждалому його житла або іншого нерухомого майна, взамін йому має бути надане інше адекватне житло такої ж вартості, а якщо надати таке інше житло взамін неможливо, постраждалий має право на отримання компенсації майнової шкоди.

В суб’єктному плані Закон про майнову реституцію концентрується виключно на фізичних особах. За ст. 1 вказаного закону, його цілями є майнова реституція, забезпечення адекватним (наданим взамін) нерухомим майном постраждалих фізичних осіб, або компенсація майнової шкоди.

Здійснення реституції, надання іншого нерухомого майна взамін або компенсація майнової шкоди за цим законом покладається на Комісію з реституції та компенсації (далі – «Комісія з реституції»), яка утворюється строком на три роки, однак, якщо наявні спори не будуть повністю вирішені протягом вказаного строку, може прийняти рішення про продовження своїх повноважень.

Така комісія, за загальним правилом, складається з 9 членів, які призначаються за принципом паритетності з-поміж кандидатів, які висуваються з грузинської та осетинської сторін конфлікту, а також від суб’єкта(-ів) міжнародного права. При цьому, влада Грузії призначає трьох членів Комісії з реституції з числа кандидатів, запропонованих суб’єктами міжнародного права, які, в свою чергу комплектують – в порядку відкритого конкурсу – її склад з числа кандидатів від грузинської та осетинської сторін конфлікту (ст. 9 Закону про майнову реституцію).

Провадження у відповідній справі Комісія з реституції розпочинає на підставі заяви від постраждалого, його спадкоємця або представника. Водночас, за наявності іншого рішення Комісії з реституції або суду щодо відповідного майна, у відкритті провадження може бути відмовлено.

Ст. 29 Закону про майнову реституцію визначає низку правил її здійснення. Так, наприклад, первинне житло та пов’язане з ним інше нерухоме майно мають бути негайно повернені законному власнику, якщо таке майно знаходиться в державній власності або у власності муніципалітету, або у недобросовісного володільця. Якщо ж відповідне майно знаходиться у добросовісного володільця, повернення майна первинному власнику відбувається тільки після надання такому добросовісному володільцю взамін іншого адекватного нерухомого майна або, за бажанням, грошової компенсації.

Відповідно до ч. 3 згаданої статті, у випадку знищення, руйнування або реконструкції нерухомого майна особі має бути надане взамін інше адекватне майно відповідної вартості. В якості адекватного нерухомого майна, що надається взамін первинному мешканцю, мається на увазі нерухоме майно, ринкова вартість якого на момент його надання дорівнює вартості первинного житла, та яке знаходиться  в тому ж місці, що й нерухоме майно, що було відібрано у постраждалої особи. Нерухоме майно іншого типу може надаватись за згодою первинного власника.

Грошова компенсація може виплачуватись лише у випадку неможливості повернення особі первинного житла та пов’язаного з ним нерухомого майна або надання адекватного нерухомого майна взамін (ч. 6 ст. 29).  Якщо ж майно потребує проведення робіт з реконструкції, вартість таких робіт також підлягає відшкодуванню.

Що ж стосується визначення вартості нерухомого майна, за ст. 31 Закону про майнову реституцію, нерухоме майно, що підлягає реституції, а також адекватне нерухоме майно, що надається взамін, повинні оцінюватись, виходячи з ринкової вартості на момент передачі майна. За цим же критерієм здійснюється і оцінка майна при розгляді питань стосовно надання грошової компенсації (ч. 1 ст. 31 Закону про майнову реституцію).

Якщо ж вартість первинного житла та іншого нерухомого майна відрізняється від вартості майна, що підлягає реституції за рішенням Комісії з реституції, або вартості адекватного нерухомого майна, що надається взамін, різниця покривається з фонду Комісії з реституції, крім сум, пов’язаних з природним зносом майна.

Якщо особі виплачується грошова компенсація, то така виплата повинна бути здійснена (одним платежем або в декілька етапів), але не пізніше одного року з дня прийняття рішення Комісією з реституції. 

Крім цього, якщо особа, яка отримує майно відповідно до Закону про майнову реституцію, обирає своїм місцем проживання Грузію, такій особі надається одноразова та щомісячна грошова допомога. Розмір одноразової допомоги отримувачу майна та членам його сім’ї складає 1500 ларі  на кожного. Щомісячна допомога виплачується протягом 6 місяців, а її розмір визначається Комісією з реституції, виходячи з мінімального споживчого кошику (ст. 32 Закону про реституцію).

В питаннях реституції окремо варто також звернути увагу на те, що, згідно зі ст. 15 згаданого вище Закону про переселенців, право на реституцію нерухомого майна передається у спадщину. При цьому ж, Закон про переселенців зобов’язує державу застосовувати всі можливі заходи для того, аби нерухоме майно, що знаходиться у власності або володінні вимушеного переселенця і яке йому довелось залишити, було захищено від пограбування, знищення, самовільного або іншого незаконного використання та присвоєння.

Туреччина

В Туреччині відповідне законодавство фокусується на питаннях відшкодування збитків, яких постраждалі особи зазнали через тероризм або боротьбу з ним. Так, в 2004 році в Туреччині було прийнято Закон про відшкодування збитків, завданих внаслідок тероризму та боротьби з тероризмом № 5233 (далі – «Закон № 5233») ^[5], що встановлює принципи та процедури відшкодування – шляхом укладення мирової угоди – майнових збитків, завданих фізичним особам та юридичним особам приватного права внаслідок терористичних актів та заходів з боротьби проти тероризму.

Відповідно до ст. 7 вказаного закону, через укладення мирової угоди відшкодуванню підлягають: (і) вся шкода, завдана тваринам, деревам, продукції та іншому рухомому і нерухомому майну; (іі) шкода внаслідок травм, настання інвалідності або смерті, а також витрати на лікування та поховання; (ііі) майнові збитки, понесені внаслідок відсутності у фізичних осіб доступу до їхнього майна у зв’язку зі здійсненням заходів, пов’язаних з боротьбою з тероризмом. У випадках, передбачених в п. (і) та (ііі) вище, Закон № 5233 передбачає можливість надання як майнової, так і грошової компенсації, однак, в залежності від ресурсів, пріоритет має надаватись майновій компенсації (ст. 10).

При визначенні компенсації, що підлягає сплаті в разі отримання тілесних ушкоджень, настання інвалідності або смерті, Закон № 5233 встановлює спеціальний механізм її визначення. Сума компенсації може зростати в багато разів в залежності від ступеню непрацездатності постраждалої особи, встановленої уповноваженими медичними установами.

Водночас, в деяких випадках Закон № 5233 не застосовується. У відповідності до його ст. 2, він не застосовується, зокрема, до: (і) збитків, що відшкодовуються державою шляхом надання земельних ділянок, будівель або в інший спосіб; (іі) збитків, що відшкодовуються згідно з остаточним рішенням Європейського суду з прав людини (далі –  «ЄСПЛ») за ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв’язку з порушенням статей Конвенції або протоколів до неї, або збитків, відшкодування яких здійснено згідно зі статтями Конвенції шляхом досягнення мирової угоди; (ііі) збитків, завданих з причин інших, ніж тероризм (наприклад, з економічних та соціальних причин), та збитків, завданих внаслідок переміщення осіб з їх власної волі; (iv) збитків, понесених особами внаслідок їх сприяння здійсненню терористичних актів тощо.

Згідно з положеннями Закону № 5233, протягом 10 днів з дати подання заяви, передбаченої цим законом, на рівні провінцій утворюються комісії з оцінки збитків. Комісія складається з голови та шести членів, при чому очолює комісію заступник губернатора провінції, що визначається ним. Члени комісії призначаються губернатором з числа державних службовців, працюючих у відповідній провінції, які є спеціалістами у визначених законом сферах, таких як фінанси, сільське господарство, промисловість тощо. Також до складу комісії входить юрист, призначений з числа членів колегії адвокатів рішенням керівного органу колегії (ст. 4 Закону № 5233). Такі комісії приймають рішення, зокрема, про наявність збитків, на які поширюється дія Закону № 5233, готують проєкти мирових угод та інші документи в процесі їх узгодження та затвердження.

Ст. 6 Закону № 5233 передбачає достатньо жорсткі часові межі для ініціювання процедури відшкодування збитків. Згідно з її положеннями, процедура ініціюється постраждалими, їх спадкоємцями або уповноваженими представниками, шляхом подання заяви до відповідного губернатора провінції або району. Заява подається протягом 60 днів з дати, коли їм стало відомо про випадок, яким завдано збитки, але, в будь-якому випадку, протягом одного року з моменту, коли відбувся такий випадок. Заяви, подані з порушенням вказаних строків, до розгляду не приймаються. Строк розгляду заяви не повинен перевищувати шести місяців, але, якщо це вважатиметься за необхідне губернатором, може бути додатково продовжений ще на три місяці. 

В той же час, Закон № 5233 додатково встановив окремий строк для подання заяв особами, які зазнали збитків внаслідок терористичних актів, що відбулись до набрання ним чинності. Так, згідно з його положеннями, Закон № 5233 застосовується до майнових збитків фізичних осіб та юридичних осіб приватного права, яких вони зазнали внаслідок терористичних актів, що мали місце в період з 19 липня 1987 р. та датою набрання чинності Законом № 5233, а також внаслідок заходів з боротьби проти тероризму протягом цього періоду, за умови подання ними заяви до адміністрації губернатора району або провінції протягом року з дати публікації цього закону. Для таких заяв Закон № 5233 також передбачив окремий, більш довгий строк їх розгляду.

Відповідно до ст. 6 Закону № 5233, подача заяви протягом строку позовної давності зупиняє перебіг строку позовної давності на час до повідомлення фінального рішення зацікавленій стороні.

Комісія з оцінки збитків самостійно або із залученням відповідного експерта визначає розмір збитків та направляє проєкт мирової угоди особі, яка має право на одержання компенсації.  Протягом 20 днів така особа має прибути особисто для підписання мирової угоди або направити для цього свого уповноваженого представника, інакше вона вважатиметься такою, що відмовляється від проєкту мирової угоди. Водночас, це не позбавляє постраждалого права звернутися до суду з вимогами про виплату компенсації. Підписана угода підлягає додатковому затвердженню губернатором.

Компенсація виплачується з коштів Міністерства внутрішніх справ (Ministry of Interior); при цьому Міністерство може ухвалити рішення про те, що виплата грошової або майнової компенсації на суму понад 20 мільярдів турецьких лір вимагатиме затвердження Міністром внутрішніх справ (ст. 13 Закону № 5233).

Додатково слід звернути увагу на те, що, згідно з положеннями Закону № 5233, при визначенні розміру компенсації з її суми вираховуються: (і) допомога, надана проєктами, якими керують державні установи або органи, або професійні організації, що мають статус державних установ; (іі) уламки або інші допоміжні засоби, які можуть використовуватись заявником; (ііі) компенсації, виплачені страховими компаніями або державними організаціями і установами, установами соціального захисту згідно з відповідним законодавством; (iv) витрати на лікування та поховання, виплачені визначеним Законом № 5233 фондом.

Колумбія

В Колумбії питання реституції та компенсації врегульовано Законом № 1448 від 10 червня 2011 р., яким визначаються заходи з допомоги, сприяння та всебічного відшкодування збитків жертвам внутрішнього збройного конфлікту та встановлюються інші положення ^[6] (надалі – «Закон № 1448»). Його метою є встановлення комплексу юридичних, адміністративних та соціально-економічних заходів на користь постраждалих осіб, аби забезпечити їм можливість ефективно користуватися своїм правом на правду, правосуддя та відшкодування, а також гарантувати неповторення допущених порушень.

Так, ст. 25 Закону № 1448 встановлює право постраждалих осіб на отримання відшкодування заподіяної їм шкоди в адекватний, диференційований, трансформаційний та ефективний спосіб.  Відшкодування включає, зокрема, заходи з реституції, компенсації, реабілітації та гарантії неповторення порушень. При цьому, під реституцією Закон № 1448 розуміє здійснення заходів з відновлення ситуації, що існувала до визначених ним порушень (ст. 71).

Закон № 1448 передбачає здійснення земельної реституції та заходів з реституції житла. Відповідно до ст. 72 Закону № 1448, держава вживатиме заходів, які необхідні для здійснення юридичної та матеріальної реституції землі особам, які були позбавлені її або переміщені. Юридична реституція проводитиметься з відновленням права власності або володіння, в залежності від обставин.

У випадках, коли здійснення юридичної та матеріальної реституції є неможливим, або коли особа не може повернутися до відповідного майна з міркувань безпеки, їй мають бути запропоновані інші альтернативні варіанти з подібними умовами та характеристиками в іншій місцевості, після консультацій з постраждалою стороною.  Грошова компенсація надається тільки у випадку, якщо здійснення реституції є неможливим в жодній формі.

Як інструмент для здійснення реституції земель, Закон № 1448 передбачає створення Реєстру відчужених та примусово покинутих земель, куди має вноситись, зокрема, інформація про осіб, які були позбавлені своїх земель або мали покинути їх. Внесення відповідної інформації про майно до такого реєстру є процедурною вимогою для початку процесів реституції землі, передбачених  Законом № 1448 (ст. 76).

Що стосується реституції житла, ст. 123 Закону № 1448 визначає, що постраждалі особи, які були позбавлені, повинні були залишити або втратили свій дім, або чию домівку було пошкоджено, матимуть першочергове право та пріоритетний доступ до встановлених державою програм житлових субсидій, спрямованих на поліпшення, будівництво на власній ділянці та придбання житла.

Кіпр

Законодавство з питань реституції та компенсації має також і невизнана Турецька Республіка Північного Кіпру (далі – «ТРПК»). У цьому випадку йдеться про Закон 67/2005 про компенсацію, обмін та реституцію нерухомого майна, що підпадає під дію підпункту (Б) пункту 1 статті 159 Конституції ^[7] (далі – «Закон 67/2005»).

Як наголошує ЄСПЛ в рішенні щодо прийнятності скарг у справі Демопулос та інші проти Туреччини (Demopoulos and others v. Turkey), Закон 67/2005 було прийнято і створено Комісію з нерухомого майна (Immovable Property Commission) внаслідок того, що у справі Ксенідес-Арестіс проти Туреччини (Xenides-Arestis v. Turkey) ЄСПЛ постановив, що Туреччина повинна запровадити засіб юридичного захисту, який забезпечуватиме ефективний захист прав, передбачених ст. 1 Протоколу № 1, стосовно заявника, а також всіх подібних заявників, справи яких розглядаються ЄСПЛ.

Щоправда, одночасно з цим ЄСПЛ підкреслює, що прийняття існування таких засобів не дорівнює ствердженню, що Туреччина має міжнародно визнаний суверенітет над північним Кіпром, ^[8] посилаючись в інших випадках на існуючі обставини як на окупацію, що знаходиться поза межами його компетенції ^[9]. 

В згаданому вище рішенні ЄСПЛ також визначає, що, для цілей п. 1 ст. 35 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, засоби юридичного захисту, доступні в ТРПК, в т.ч. процедура, що здійснюється Комісією з нерухомого майна, можуть розглядатись як «національні засоби юридичного захисту» держави-відповідача ^[10]. Більше того, ЄСПЛ вважає, що Закон 67/2005 забезпечує доступну та ефективну основу для одержання відшкодування за скаргами щодо посягань на власність грецьких кіпріотів. ^[11]

З огляду на таку позицію ЄСПЛ, може бути доцільно звернути увагу і на положення Закону 67/2005 невизнаної ТРПК, що спрямований на встановлення процедури та умов, яких повинні дотримуватись особи для підтвердження своїх прав у відношенні вимог щодо рухомого та нерухомого майна, а також принципів, що стосуються реституції, обміну майна та компенсації, яка виплачується щодо нього.

Відповідно до Закону 67/2005, вимоги стосовно прав на рухоме та нерухоме майно можуть подаватись як фізичними, так і юридичними особами. При цьому Закон 67/2005 прямо встановлює кінцевий термін їх подачі – 21 грудня 2021 р.

Розгляд поданих документів здійснює Комісія з нерухомого майна (Immovable Property Commission), спеціально утворена згідно з Законом 67/2005, що офіційно розпочала свою роботу 17 березня 2006 р. ^[12]

Комісія складається з Президента, Віце-президента та 5 – 7 членів, як мінімум два з яких не повинні бути громадянами ТРПК, Сполученого Королівства, Греції, грецько-кіпрської адміністрації або Турецької Республіки (п. 11 Закону 67/2005). Її склад призначається Вищою радою правосуддя (Supreme Council of Judicature) з числа кандидатів (юристів або осіб, які мають досвід державного управління та оцінки майна), поданих Президентом ТРПК.

Комісія розглядає заяви, подані згідно з передбаченим Законом 67/2005 процедурами, та приймає рішення щодо них. Так, вона може прийняти рішення про реституцію нерухомого майна, запропонувати заявнику в обмін інший об’єкт нерухомого майна або ухвалити рішення про виплату компенсації. При цьому, заявник може також вимагати відшкодування збитків, завданих втратою можливості користуватись нерухомим майном, та моральної шкоди.

Відповідачем при розгляді Комісією поданої заяви виступає Міністерство з житлових питань (Ministry Responsible for Housing Affairs) або Генеральний прокурор ТРПК, який представляє відповідне Міністерство.

Відповідно до положень п. 8 Закону 67/2005, Комісія з нерухомого майна може ухвалити рішення про реституцію нерухомого майна, право власності або користування яким не було передано жодним іншим особам, крім держави, за умови, що реституція такого майна, виходячи з його місцезнаходження та стану, не становитиме загрозу національній безпеці та публічному порядку, а також якщо таке майно не призначається для використання в інтересах громадськості та знаходиться поза зонами воєнних дій та розташування військових об’єктів.

В інших випадках, якщо право власності на відповідне майно або право користування ним передано іншим особам, але при цьому дотримуються певні умови, визначені Законом 67/2005 (наприклад, якщо вартість майна не зросла після того, як його покинув власник, до дати подання ним заяви про реституцію і т.п.), та якщо відповідне майно не призначається для використання в інтересах громадськості тощо, рішення про реституцію такого майна може набути чинності після врегулювання Кіпрської проблеми та відповідно до умов такого врегулювання.

В такому випадку особа, яка є власником/володіє відповідним майном за законодавством невизнаної ТРПК, але повинна буде залишити його після врегулювання, не зобов’язана залишати його до отримання компенсації або іншого місця проживання відповідно до умов врегулювання.

При цьому, з дати оголошення рішення Комісії з нерухомого майна забороняється проведення будь-якого будівництва на об’єкті, що підлягатиме реституції після врегулювання Кіпрської проблеми, або, у будь-якому випадку, протягом трьох років. Також забороняється здійснювати будь-які поліпшення такого нерухомого майна, його купівлю та продаж. Водночас, уповноважені органи можуть дозволити  здійснювати його поліпшення у спосіб, що також буде корисним для заявника, який згодом має отримати відповідне майно.

В передбачених Законом 67/2005 випадках, пов’язаних із збільшенням вартості нерухомості, особі, яка звернулась із заявою про реституцію, може бути надано компенсацію або запропоновано надання іншого нерухомого майна. Розмір компенсації визначається, виходячи з ринкової вартості відповідного об’єкта нерухомого майна станом на 20 липня 1974 р., а також, в разі висунення заявником таких вимог, виходячи з розміру збитків, завданих втратою можливості користуватись нерухомим майном, та моральної шкоди у зв’язку з порушенням права заявника на недоторканність житла.

При цьому, п. 10 Закону 67/2005 прямо передбачає, що особи, які отримують компенсацію в обмін на свої права на нерухоме майно згідно з цим законом, в жодному разі не можуть вимагати право власності на об’єкт нерухомості, за який було отримано компенсацію. Так само, в разі отримання ними взамін іншого нерухомого майна згідно з положеннями Закону 67/2005, заявники в жодному випадку не можуть вимагати право власності на об’єкти нерухомого майна, що були підставою для їх заяви. 

Рішення Комісії з нерухомого майна можуть бути оскаржені сторонами до Вищого адміністративного суду (High Administrative Court). Якщо ж заявник не згоден з його рішенням, відповідно п. 9 Закону 67/2005, заявник може звернутись до ЄСПЛ.

Згідно з інформацією, наведеною на веб-сайті Комісії, станом на 18 листопада 2021 р. на розгляд Комісії було подано всього 6 984 заяв. При цьому, Комісією було прийнято рішення про виплату заявникам суми в розмірі 325 416 657 фунтів стерлінгів (GBP) в якості компенсації. В двох випадках Комісія також ухвалила рішення про обмін майна із наданням компенсації, в трьох випадках – про реституцію, а ще в семи випадках рішення Комісії передбачає здійснення реституції та виплату компенсації. Крім цього, в одному випадку Комісією з нерухомого майна було винесено рішення про здійснення реституції після врегулювання Кіпрської проблеми і ще в одному – про здійснення часткової реституції. ^[13]

---

^[1] https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/947-2013-%D0%BF#Text

^[2] Проєкт Закону України «Про захист права власності та інших речових прав осіб, постраждалих внаслідок збройної агресії», реєстраційний № 5177, дата реєстрації 01 березня 2021 р.:

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=71272

^[3] Текст закону російською мовою (консолідована публікація станом на 15.07.2020 р.):

https://matsne.gov.ge/ru/document/view/23050?publication=4

^[4] Текст закону російською мовою (консолідована публікація станом на 15.07.2020 р.):

https://matsne.gov.ge/ru/document/view/2244506?publication=6

^[5] Неофіційний переклад англійською мовою: http://www.ilo.org/dyn/natlex/docs/ELECTRONIC/85852/96375/F1162536131/TUR85852%20English.pdf

^[6] Текст іспанською мовою: http://wp.presidencia.gov.co/sitios/normativa/leyes/Documents/Juridica/LEY%201448%20DE%202011.pdf  

Неофіційний переклад англійською мовою:

https://reparations.qub.ac.uk/assets/uploads/Victims-Law-1448-2011.pdf

^[7] LAW 67/2005 LAW FOR THE COMPENSATION, EXCHANGE AND RESTITUTION OF IMMOVABLE PROPERTIES WHICH ARE WITHIN THE SCOPE OF SUBPARAGRAPH (B) OF PARAGRAPH 1 OF ARTICLE 159 OF THE CONSTITUTION

Текст англійською мовою: http://www.tamk.gov.ct.tr/dokuman/67-2005yasaING.pdf

^[8] Демопулос та інші проти Туреччини (DEMOPOULOS AND OTHERS v. TURKEY), § 89

Текст англійською мовою: https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22itemid%22:[%22001-97649%22]}

^[9] Демопулос та інші проти Туреччини (DEMOPOULOS AND OTHERS v. TURKEY),  § 127

Текст англійською мовою: https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22itemid%22:[%22001-97649%22]}

^[10] Демопулос та інші проти Туреччини (DEMOPOULOS AND OTHERS v. TURKEY), § 103

Текст англійською мовою: https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22itemid%22:[%22001-97649%22]}

^[11] Демопулос та інші проти Туреччини (DEMOPOULOS AND OTHERS v. TURKEY),  § 127

Текст англійською мовою: https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22itemid%22:[%22001-97649%22]}

^[12]  http://www.tamk.gov.ct.tr/ (інформація доступна англійською та турецькою мовами).

^[13] http://www.tamk.gov.ct.tr/ (інформація доступна англійською та турецькою мовами).

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Кредити ВПО, учасникам проведення АТО та/або ООС на придбання житла: огляд основних змін
• Аналіз Стратегії інтеграції ВПО та впровадження середньострокових рішень щодо внутрішнього переміщення на період до 2024 року
• Реєстрація місця проживання в Україні. Що нового?

Зміст:

• Об’єкт кредитування
• Підстави для відмови
• Підстави для реєстрації кандидатів
• Запрошення кандидатів для подання документів
• Неподання кандидатом необхідних документів
• Відмова від отримання та втрата права на отримання
• Схвалення переліку одержувачів
• Джерела

28 жовтня 2021 р. Урядом було внесено зміни ^[1] до Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для надання пільгового довгострокового державного кредиту внутрішньо переміщеним особам, учасникам проведення антитерористичної операції (АТО) та/або учасникам проведення операції Об’єднаних сил (ООС) на придбання житла (далі – «Порядок»), затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 980 від 27 листопада 2019 р. ^[2] .

Внесені зміни вже набули чинності і передбачають, серед іншого, таке:

Об’єкт кредитування

Зміни до Порядку торкаються, зокрема, визначення терміну «об’єкт кредитування». Наразі він означатиме квартиру у багатоквартирному житловому будинку або одноквартирний житловий будинок за умови, що такий багатоквартирний або одноквартирний житловий будинок прийнято в експлуатацію не більше ніж 35 років (раніше – 25 років) тому чи реконструйовано не більше ніж 25 років (раніше – 15 років) тому. Тож, фактично такі зміни призводять до розширення кола об’єктів, які можуть бути об’єктами кредитування згідно з Порядком.

Особи, яким не може бути наданий кредит

Обмеження щодо кола осіб, яким не може бути надана позика згідно з Порядком, були передбачені ним і раніше. Попередня редакція Порядку передбачала, що визначені ним умови надання не поширювались на осіб, які за рахунок бюджетних коштів отримали державну підтримку або грошову компенсацію, або позики на пільгових умовах на будівництво (придбання) житла. Наразі відповідні положення було додатково доопрацьовано.

Тож, тепер п. 7 Порядку передбачає, що кредит не може бути наданий особам, які або члени сім’ї яких за рахунок бюджетних коштів отримали державну підтримку/грошову компенсацію/кредити на пільгових умовах на будівництво (придбання) житла.

При цьому, дія вказаного п. 7 не поширюється на випадки, коли за рахунок державної підтримки/грошової компенсації/позики на пільгових умовах збудовано/будувалося або придбано житло, яке розташоване на території, що є тимчасово окупованою відповідно до Законів України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» ^[3], «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» ^[4] та/або на території населених пунктів, зазначених у переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення, затверджених розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1085 від 7 листопада 2014 р. ^[5]

Підстави для реєстрації кандидатів

Оскільки Порядок поширюється на дві категорії осіб, а саме на: (і) внутрішньо переміщених осіб (далі – «ВПО») та (іі) учасників проведення АТО та/або ООС, раніше він передбачав, що у разі, коли на кандидата одночасно поширюється і дія Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» і дія відповідних положень Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особа мала обрати одну з підстав реєстрації кандидатом.

Зараз, згідно з новими положеннями п. 11 Порядку, в такому випадку кандидат може обрати одну або обидві підстави для реєстрації. При цьому, для реєстрації кандидатом за обома підставами особа має подати дві окремі заяви про намір отримати позику, а після його отримання кандидат автоматично виключається з іншого реєстру, про що у реєстрі робиться позначення «виключено з реєстру».

Запрошення кандидатів для подання документів

Згідно з новими положеннями п. 8 Порядку, запрошення кандидатів до фінансової установи (нагадуємо, що під цим терміном Порядок розуміє Держмолодьжитло та/або його регіональні управління) для подання документів на отримання кредиту здійснюється у межах наявних на рахунку коштів відповідно до затвердженого розподілу на встановлений період, про що робиться оголошення на офіційному веб-сайті фінансової установи.

Як свідчить практика, такі запрошення і раніше вже публікувались на сайтах відповідних регіональних управлінь Держмолодьжитла.

Неподання кандидатом необхідних документів

Як і раніше, Порядок передбачає, що в разі неподання кандидатом до фінансової установи заяви про надання позики та відповідних документів, визначених Порядком, фінансовою установою складається акт про неявку особи та неподання заяви про надання кредиту (далі – «акт»). Зараз такі положення було додатково розширено.

Протягом одного календарного року з дня складення акта фінансовою установою не будуть розглядатися документи кандидата на отримання кредиту та не пропонуватиметься кредит. Якщо факт неявки кандидата буде зафіксовано вдруге, він втрачає право на отримання кредиту за своїм порядковим номером кандидата у реєстрі.

Однак, на жаль, Порядок містить норми, які суперечать наведеним вище новим положенням. Так, абзацом одинадцятим п. 11 Порядку досі передбачено, що «після надходження … складеного в установленому порядку акта в той же робочий день у реєстрі робиться відповідне позначення «виключено з реєстру». Питання, чи можна ці норми трактувати як такі, що відносяться виключно до повторно складеного акту, на даний момент залишається відкритим. Скоріш за все, виправлення цієї суперечності та деяких інших протиріч, про які йтиметься нижче, вимагатиме додаткового внесення змін до Порядку.

Відмова від отримання кредиту та втрата права на його отримання

Згідно з Порядком, кандидат і раніше міг подати заяву про відмову від отримання кредиту.  В такому разі після надходження заяви про відмову від отримання позики до фінансової установи або складеного в установленому порядку акта в той же робочий день у реєстрі мало бути зроблено відповідне позначення «виключено з реєстру».

Ці положення і наразі залишаються в тексті пункту 11 Порядку і продовжують діяти.

Водночас, зараз вказаний пункт 11 було доповнено новими положеннями, згідно з якими кандидат має право один раз подати заяву про відмову від отримання кредиту на один календарний рік. Протягом такого календарного року фінансовою установою не розглядаються документи кандидата на отримання кредиту та не пропонується кредит. Якщо кандидат відмовляється від надання кредиту вдруге, він втрачає право на його отримання за своїм порядковим номером кандидата у реєстрі.

Крім цього, якщо кандидат один раз подав заяву про відмову від отримання, а наступного разу не подав до фінансової установи заяви про надання кредиту з відповідними документами, фінансовою установою складається акт про втрату права кандидата на отримання кредиту за своїм порядковим номером кандидата у реєстрі. Однак слід звернути увагу на те, що такі положення дещо суперечать наведеним вище нормам п. 11 про виключення особи з реєстру в той же день після надходження заяви про відмову від отримання кредиту. Тож, це питання потребуватиме наступного з’ясування та аналізу.

Нові положення п. 11 також визначають ряд випадків, коли в реєстрі в той же день робиться щодо особи позначення «виключено з реєстру». При цьому, викликає велике питання той факт, що до них відносяться випадки, передбачені абзацом дванадцятим п. 11 Порядку, яким визначено, що кандидат має право один раз подати заяву про відмову від отримання кредиту на один календарний рік, і протягом такого календарного року фінансовою установою не розглядаються документи кандидата на отримання кредиту та не пропонується кредит.

Виходячи з наведеного формулювання, можна було б припустити, що надалі, після закінчення цього періоду, кандидат все ж таки повинен був би залишатись в реєстрі і йому могла би бути запропонована позика. На користь такого підходу свідчить і інформація, розміщена на сайті Луганського Регіонального управління Держмолодьжитла, яка вказує, що кандидат «може один раз відмовитись від отримання кредиту, з причин особистого характеру (написати заяву на відмову) ….. В цьому випадку кандидат втрачає право на отримання кредиту на один календарний рік, при цьому номер в реєстрі зберігається.  Якщо вдруге, то кандидат втрачає своє право на отримання кредиту за реєстраційним номером, про що робиться відмітка в реєстрі.» ^[6]  Водночас, незрозумілим тоді залишається співвідношення такого підходу Держмолодьжитла зі старими, але досі діючими положеннями п. 11, про те, що після надходження заяви про відмову від отримання кредиту до фінансової установи або складеного в установленому порядку акта в той же робочий день у реєстрі мало бути зроблено відповідне позначення «виключено з реєстру».

Тож, з огляду на це, правильне тлумачення та застосування зазначених вище та інших положень Порядку щодо виключення з реєстру потребуватиме додаткових роз’яснень з боку Мінрегіону, як головного розпорядника коштів відповідної бюджетної програми для здійснення такого кредитування, та Держмолодьжитла. Хоча наразі видається, що для врегулювання цих питань знадобиться якнайшвидше внесення додаткових змін до Порядку.

При цьому слід зазначити, що, в будь-якому випадку, у подальшому кандидат, якого виключено з реєстру, може повторно зареєструватися в реєстрі, однак при цьому його попередній порядковий номер у реєстрі не зберігається.

Схвалення переліку одержувачів кредиту

Певних змін зазнали і положення п. 13 Порядку. Як і раніше, він передбачає, що розгляд пропозицій щодо формування переліку осіб, які у поточному році отримають позику, на відповідність вимогам Порядку здійснюється комісією, склад якої затверджується Мінрегіоном (далі – «комісія»).

Водночас, згідно з абзацом другим п. 13 Порядку, комісія за результатами розгляду наданої фінансовою установою інформації про перелік зареєстрованих кандидатів, що розрахунково (в межах наявних коштів) можуть бути включені до переліку одержувачів кредиту, із зазначенням пільгової категорії, розміру позики та даних про об’єкт, що придбавається, схвалює перелік одержувачів та розмір кредиту, який надається у поточному році за рахунок бюджетних коштів. Перелік одержувачів формується з урахуванням черговості згідно з реєстрами фінансової установи.

Таким чином, наразі Порядок прямо пов’язує перелік одержувачів кредитів з сумами коштів, наявних для їх надання .

---

^[1] Постанова Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для надання пільгового довгострокового державного кредиту внутрішньо переміщеним особам, учасникам проведення антитерористичної операції (АТО) та/або учасникам проведення операції Об’єднаних сил (ООС) на придбання житла» № 1111 від 28 жовтня 2021 р.: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1111-2021-%D0%BF#n2

^[2] Порядок використання коштів, передбачених у державному бюджеті для надання пільгового довгострокового державного кредиту внутрішньо переміщеним особам, учасникам проведення антитерористичної операції (АТО) та/або учасникам проведення операції Об’єднаних сил (ООС) на придбання житла, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України № 980 від 27 листопада 2019 р.: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/980-2019-%D0%BF#Text

^[3] https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1207-18#Text

^[4] https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2268-19#n2

^[5] https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1085-2014-%D1%80#n318

^[6] Зміни до Порядку пільгового кредитування учасників АТО/ООС та внутрішньо переміщених осіб:  https://lg.molod-kredit.gov.ua/novyny/zminy-do-poriadku-pilhovoho-kredytuvannia-uchasnykiv-ato-oos-ta-vnutrishno-peremishchenykh-osib

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Аналіз Стратегії інтеграції ВПО та впровадження середньострокових рішень щодо внутрішнього переміщення на період до 2024 року
• Реєстрація місця проживання в Україні. Що нового?
• Доступ до медичних послуг поблизу лінії розмежування

Аналіз Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні».

Найближчим часом суттєво зміняться правила реєстрації місця проживання в Україні. Юридична команда БФ “Право на захист” підготувала огляд і стислий аналіз зазначених змін.

Нормативно-правовий акт, що розглядається:

1. Закон України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» (прийнято Верховною Радою України 05.11.2021 року, очікувана дата набрання чинності – 1 грудня 2021 року, окрім певних положень; станом на 18 листопада закон ще не підписано Президентом України).

Стислий опис основних нововведень:

1. Змінено процедуру реєстрації місця проживання (перебування) і запроваджено процедуру декларування місця проживання (перебування).

2. Спрощено процедуру зняття з зареєстрованого/задекларованого місця проживання (перебування).

3. Збільшено плату за реєстрацію/декларування місця проживання (перебування).

4. Запроваджено можливість для мешканців ТОТ зареєструвати/задекларувати друге місце проживання (перебування) на підконтрольній уряду України території.

5. Розмежовано правовідносини реєстрації/декларування місця проживання (перебування) і майнові правовідносини щодо житлової нерухомості.

6. Спрощено доступ до певних державних послуг незалежно від зареєстрованого/задекларованого місця проживання (перебування).

7. Розширено електронний обмін інформацією між органами влади, зокрема для спрощення доступу громадян до публічних послуг.

Докладний опис запроваджених змін:

1. Змінено процедуру реєстрації місця проживання (перебування) і запроваджено процедуру декларування місця проживання (перебування).

Після набрання законом чинності, в Україні буде існувати дві процедури щодо повідомлення держави про місця проживання особи:

а) декларування місця проживання особи – повідомлення особою органу реєстрації адреси свого місця проживання шляхом надання декларації про місце проживання в електронній формі з використанням Єдиного державного веб-порталу електронних послуг з подальшим внесенням такої інформації до реєстру територіальної громади;

б) реєстрація місця проживання (перебування) особи – внесення інформації про реєстрацію місця проживання (перебування) за заявою, поданою особою в паперовій формі, до реєстру територіальної громади інформації.

ВАЖЛИВО:

Декларування місця проживання можливе лише у житлі приватної форми власності, за умови внесення відомостей про це житло до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно або у гуртожитку, що не належить особі на праві власності, спільної власності (спільної часткової або спільної сумісної власності), за умови надання згоди уповноваженої особи з управління (утримання) гуртожитку, що належить до сфери управління підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності.

Громадянин України, який проживає на території України, а також іноземець чи особа без громадянства, який на законних підставах постійно або тимчасово проживає на території України, зобов’язані протягом 30 календарних днів після прибуття до нового місця проживання (перебування) задекларувати або зареєструвати його. Іноземець чи особа без громадянства, які отримали довідку про звернення за захистом в Україні, можуть зареєструвати місце свого перебування в Україні.

Також у законодавстві залишається надання згоди власника житла на декларування або реєстрацію місця проживання (перебування) – у випадку, якщо особа, яка його реєструє/декларує   не є власником цього житла. Згода надається у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (на цей момент не прийнятий). Але у разі декларування або реєстрації місця проживання особою, яка є власником (співвласником) цього житла, згода інших співвласників або інших осіб, місце проживання яких зареєстровано/задекларовано в цьому житлі, не вимагається.

Для декларування місця проживання особа подає в електронній формі декларацію про місце проживання (у довільній формі, придатній для сприйняття її змісту), в якій зазначаються відомості про особу (якщо особа не є власником (співвласником) житла, за адресою якого декларується місце її проживання та відомості про яке внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, у декларації про місце проживання додатково зазначаються відомості про власника (співвласників) житла окремо стосовно кожного власника (співвласника) житла), а для реєстрації місця проживання (перебування) особи під час особистого відвідування органу реєстрації (у тому числі через центр надання адміністративних послуг) подається заява про реєстрацію місця проживання (перебування) за формою, затвердженою Кабінетом Міністрів України (на цей момент не прийнятий). 

Вбачається, що задекларувати місця проживання (перебування) можна буде також шляхом заповнення заяви в мобільному застосунку «Дія» та отримання онлайн-підтвердження від власника житла (якщо особа не є його власником або співвласником). Заяву в автоматичному режимі буде опрацьовано впродовж доби. Зняття з попереднього місця реєстрації у такому випадку також відбуватиметься в автоматичному режимі.

Крім того, відтепер документом, що підтверджує декларування (реєстрацію) місця проживання є витяг з Єдиного демографічного реєстру, в тому числі в електронній формі, а не відмітка у паспорті. До паспортів старого зразка (у формі книжечки) записи про реєстрацію/декларування  місця проживання також вноситися не будуть.

ВАЖЛИВО:

Повторно реєструвати, декларувати або “підтверджувати” своє місце проживання у зв’язку з прийняттям нового законодавства не потрібно. Однак Ви маєте бути готовим до того, що для підтвердження місця проживання у Вас можуть попросити витяг з Єдиного демографічного реєстру, тому краще наперед подбати про його отримання.

2. Спрощено процедуру зняття з зареєстрованого/задекларованого місця проживання (перебування).

Зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) відбувається шляхом звернення до органу реєстрації або через центр надання адміністративних послуг за місцем задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) з наступних підстав: 

1) за заявою самої особи про зняття із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування); 

2) за заявою власника житла приватної форми власності, поданої у паперовій формі, стосовно повнолітньої особи, місце проживання (перебування) якої зареєстровано або задекларовано в житлі, що належить власнику на підставі права власності. У разі подання власником житла заяви про зняття із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) батьків або інших законних представників дитини чи одного з них така дитина підлягає зняттю із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) разом із її батьками або іншими законними представниками чи одним із них. Якщо в житлі декілька співвласників – всі вони подають згоду на зняття з місця проживання/перебування конкретної особи. Тобто законом вводиться можливість зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) за заявою власника житла приватної форми власності без згоди такої особи, в тому числі дитини, разом з батьками, які не є власниками.

Нагадаємо, що до внесення зазначених змін питання зняття третіх осіб з реєстрації місця проживання власниками житла потребувало значного часу і зусиль. 

Разом з цим, слід очікувати, що зазначені зміни можуть вплинути на спори, що виникають під час спадкування, а також інші спірні ситуації, пов’язані з нерухомим майном.

Крім того, змінами передбачено, що у разі якщо місце проживання (перебування) особи було задекларовано або зареєстровано на підставі договору оренди, виключення з реєстру територіальної громади інформації про задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) особи за заявою власника (співвласників) житла здійснюється лише після закінчення строку дії договору оренди або його дострокового розірвання чи визнання його нікчемним.

ВАЖЛИВО:

Коли особа реєструє/декларує своє нове місце проживання (перебування), то внесення змін до реєстру територіальної громади за попереднім місцем проживання (перебування) здійснюється в автоматичному режимі на підставі повідомлення новим органом старого органу реєстрації про таку реєстраційну дію.

3. Збільшено плату за реєстрацію/декларування місця проживання (перебування).

За своєчасну (тобто протягом 30 днів) реєстрацію/декларування місця проживання/перебування особа сплачує 1,5 відсотка прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб на 1 січня календарного року (у 2021 році – 34,05 грн).

У випадку пропущення зазначеного строку, адміністративний збір буде складати 2,5 відсотка прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб на 1 січня календарного року (у 2021 році – 56,75 грн).

До внесення зазначених змін адміністративний збір складав 13,60 грн і 40,80 грн відповідно.

4. Запроваджено можливість для мешканців ТОТ зареєструвати/задекларувати друге місце проживання (перебування) на підконтрольній уряду України території.

Законом передбачено, що кожна особа може мати тільки одне зареєстроване/задеклароване місце проживання (перебування).

Однак для осіб, які мають реєстрацію місця проживання на ТОТ, зроблено виключення. Так, на період тимчасової окупації такі особи можуть зареєструвати або задекларувати ще одне місце проживання (перебування) на контрольованій урядом України території без зняття з реєстрації на тимчасово окупованих територіях. 

5. Розмежовано правовідносини реєстрації/декларування місця проживання (перебування) і майнові правовідносини щодо житлової нерухомості.

Ще однією важливою зміною є ч. 3 ст. 1 Закону, яка встановлює, що декларування місця проживання, реєстрація місця проживання (перебування) особи не є підставою для набуття такою особою права володіння, користування чи розпорядження житлом (у тому числі не є підставою для вселення чи визнання за особою права на проживання та/або права користування житлом), про проживання в якому особа повідомила.

Ця зміна демонструє зміну усталеної політики держави (і, відповідно, судової практики) щодо пріоритетності права на житло над правом власності. Тобто раніше особа, яка мала реєстрацію місця проживання у квартирі, яка належала зовсім іншим особам, могла вимагати права володіння і користування, у тому числі шляхом подачі позовів про вселення. Така парадигма створила враження у людей, що “прописка” особи у власній квартирі – це гарантовані проблеми у майбутньому, оскільки було практично неможливо скасувати реєстрацію місця проживання такої особи навіть у судовому порядку, а спроби перешкодити доступу до власності часто закінчувались викликом поліції і судовим позовом. У тому числі це призвело до того, що під час оренди житла зареєструвати його у якості місця проживання (перебування) можна було лише у поодиноких випадках, а внутрішньо переміщені особи часто стикалися з категоричною відмовою власників житла, яке вони винаймали, надати згоду на зазначення адреси такого житла у довідці ВПО.

Після набрання законом чинності право приватної власності буде домінувати в подібних правовідносинах, що цілком узгоджується із положеннями ч. 4 ст. 41 Конституції України (ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.).

ВАЖЛИВО:

Як і раніше, реєстрація місця проживання особи у житлі, що підлягає приватизації, а також у службовому житлі підтверджує право на проживання особи в такому житлі.

6. Спрощено доступ до певних послуг незалежно від зареєстрованого/задекларованого місця проживання (перебування).

Громадяни зможуть отримати послуги з нарахування пенсії, спеціалізованої та високоспеціалізованої медичної допомоги тощо за місцем звернення, а не за зареєстрованим місцем проживання, що, безперечно, є позитивною зміною.

Також внесено зміни до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», а саме статті 47. Відтепер  пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України  незалежно від задекларованого або зареєстрованого місця проживання пенсіонера організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Крім того, у цілому збільшується рівень електронного обміну інформацією між органами влади, що спростить повсякденне спілкування громадян із ними та зменшить кількість паперових документів, які необхідно подавати. Так, наприклад, передбачено   запровадження міжвідомчої  електронної  взаємодії – обмін  інформацією, що здійснюється  між реєстрами територіальних громад, відомчою інформаційною системою центрального органу виконавчої влади, що реалізує  державну політику у сфері реєстрації фізичних осіб, державним демографічним реєстром, Єдиною інформаційною системою Міністерства внутрішніх справ України та іншими інформаційно-комунікаційними  системами. Громадяни матимуть можливість більш зручно отримувати адміністративні послуги, пов’язані з доступом до інформації про місце проживання – оскільки органи державної влади, місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, незалежно від форм власності, зможуть отримати таку інформацію самостійно, шляхом доступу до відомчої інформаційної системи ДМС.

Також створюються реєстри територіальних громад, до яких вноситься інформація про декларування/реєстрацію місця проживання, і електронний реєстр стає єдиним джерелом інформації про місце проживання особи. Реєстри територіальних громад функціонуватимуть виключно в електронній формі та обмінюватимуться інформацією між собою та з державними реєстрами в автоматичному режимі. При цьому для забезпечення роботи зазначених реєстрів органи місцевого самоврядування мають право створити або використовувати вже створені власні інформаційно-телекомунікаційні системи чи безоплатно використовувати засоби відомчої інформаційної системи ДМС.

Скасовується паперовий документообіг. Виключається можливість дублювання реєстрації у різних реєстрах територіальних громад; органи будуть обмінюватися інформацією про місце проживання без залучення особи; інформація про місце проживання відповідатиме дійсності на момент її запиту.

Висновки щодо Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні»

У цілому даний закон не тільки спрощує відносини між фізичними особами і державою у сфері повідомлення про місце проживання, але й частково змінює саму їх сутність. Так, розмежовано повідомлення держави про те, де особа мешкає, від цивільно-правових (матеріальних) відносин між фізичними особами, які раніше незмінно виникали як наслідок реєстрації місця проживанні в житлі, що знаходиться у приватній власності.

Спрощується не тільки процес повідомлення, але і подальше використання отриманої державою інформації.

Разом з цим, важливо зазначити, що без імплементації норм на рівні органів самоврядування, які безпосередньо здійснюють відповідні реєстраційні дії, а також без створення відповідних реєстрів і необтяжливих методів доступу до них користувачами, можуть виникати ситуації обмеження доступу до публічних послуг через невідповідність встановлених норм реальному стану речей.

Також викликає занепокоєння виключення із Закону України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні” норми, встановленої частиною 2 статті 2, а саме Реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Враховуючи послідовні обмеження з боку держави внутрішньо переміщених осіб, а також мешканців ТОТ, у праві на отримання пенсії, виключення такої норми викликає занепокоєння.

Крім того, варто зазначити, що однією з підстав відмови у реєстрації/декларуванні місця проживання є наявність обтяжень щодо нерухомого майна, у якому особа хоче зареєструвати/задекларувати місце проживання. Враховуючи, що обтяження щодо нерухомого майна можуть виникнути з досить різноманітних підстав (заборгованість за кредитом, несплачений штраф за порушення ПДР, перебування майна в іпотеці), така підстава необґрунтовано обмежує можливість особи зареєструватися/задекларувати місце проживання в житлі, в якому ця особа мешкає. При цьому таке обмеження неможливо обійти навіть за згодою обтяжувача.Окремо слід відзначити, що Законом не передбачено внесення змін до процесуальних кодексів, що може спричинити виникнення спірних ситуацій у майбутньому. Зокрема, згідно ст. 27 Цивільного процесуального кодексу, позови до фізичної особи пред’являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом. Процесуальні документи також направляються особі за зареєстрованим місцем проживання, надсилання їх за задекларованим місцем проживання не передбачено. Таким чином, процесуальні кодекси не адаптовані до змін, які будуть запроваджені вже протягом найближчих днів.

---

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Європейський суд з прав людини визнав порушення Україною виборчих прав внутрішньо переміщених осіб: аналіз рішення
• Спільне звернення НУО на підтримку Проєкту Закону №4564
• Аналіз проекту Закону України про Державний бюджет України на 2022 рік в контексті ВПО