На початку червня 2020 року Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) ухвалив рішення у справі «М.С. проти Словаччини й України» (no. 17189/11). Суд визнав порушення Україною ст.3, ч.2,4 ст. 5 Конвенції з прав людини: заборона катування та право на свободу та особисту недоторканність. Справа стосувалася скарги громадянина Афганістану, пана М.С., щодо його тримання під вартою в Словаччині та Україні, а після – повернення в Афганістан, де йому загрожувало катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання.
Заявник та держава не дійшли згоди щодо дати його народження. Пан М.С. стверджував, що народився у 1993 або 1994 роках, тобто на момент затримання був неповнолітнім, тоді як представники Словаччини та України записали дату «січень 1992 року».
Пан М.С. покинув Афганістан у травні 2010 року після того, як його батька, колишнього працівника Департаменту нацбезпеки Афганістану, було вбито у 2005 році, а його родина почала отримувати листи з погрозами. Чоловік в’їхав в Україну на початку липня 2010 року, а 23 вересня 2010 року був затриманий словацькими прикордонниками під час незаконного перетину кордону Словаччини. Словаччина прийняла рішення про вислання його назад в Україну, де його було поміщено до Пункту тимчасового тримання.
У 13 жовтні 2010 року суд ухвалив рішення про його видворення та затримання для подальшого видворення. Пан M.C. не був присутній під час судового засідання, не мав юридичного представництва та не зміг ознайомитися з рішенням суду, оскільки не володів мовою. 14 жовтня 2010 року пана М.С. перевели в пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні (ПТПІ), де він перебував до березня 2011 року. Вже перебуваючи в ПТПІ, пан М.С. подав заяву про визнання його біженцем через побоювання переслідування в Афганістані. Через 7 днів після проведення інтерв’ю з заявником, Державна міграційна служба (ДМС) прийняла рішення про відмову в оформленні документів для надання статусу біженця (визнала заяву очевидно необгрунтованою), після чого його було вислано до Афганістану.
За допомогою адвоката тоді ще представництва міжнародної організації HIAS в Україні (наступницею якої у 2013 став БФ «Право на захист») Антона Максимова пан М.С. подав кілька скарг про порушення Конвенції з прав людини: статті 3 (заборона катування), пунктів 2 та 4 статті 5 (право бути негайно поінформованим зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту/право ініціювати перевірку затримання судом та бути звільненим у разі незаконності затримання). Він стверджував, що його вислали в Афганістан без належної перевірки заяви про надання захисту та оцінювання ризиків, з якими він міг стикнутися після вислання, що він не володів мовою, не був забезпечений перекладачем, тому не знав підстав свого затримання і був позбавлений можливості якось впливати на судовий розгляд.
ЄСПЛ визнав зазначені порушення і встановив, що ДМС не проявила достатньої ретельності у дослідженні заяви пана М.С. про визнання його біженцем, чим наразила його на небезпеку для життя і здоров’я в Афганістані. Ані під час затримання, ані під час тримання під вартою, ані під час судового розгляду заявнику не забезпечили перекладу на мову дарі, якою він володів. Відповідальними за це мали б бути Державна прикордонна служба та судові органи.
За словами Світлани Бутенко, юристки БФ «Право на захист», ЄСПЛ у цій справі підтвердив наявність порушень, з якими шукачі захисту стикаються і сьогодні. Зокрема, це ускладненість доступу до перекладачів, правової допомоги, міграційної процедури в ув’язненні. Як і на момент подій, описаних у рішенні, судові рішення про затримання, як і рішення ДМС по заяві про визнання біженцем, не перекладаються мовою, якою володіє заявник. У судах є проблема з залученням кваліфікованих перекладачів з рідкісних мов (урду, пушту, дарі, тамільська, панджабі, сомалійська тощо). Не розуміючи мову та не знаючи законів держави, в умовах позбавлення свободи шукачам притулку дуже важко захистити свої права. Вони фактично знаходяться «у володінні» державних органів, відтак саме держоргани зобов’язані опікуватися дотриманням їхніх прав. У протилежній ситуації – ЄСПЛ вимушений вказувати державі на такі порушення і призначати справедливу сатисфакцію. У цій справі вона становила 2300 євро.
