БФ «Право на захист» надає безоплатну правову допомогу шукачам притулку, біженцям, особам без громадянства та документів, внутрішньо переміщеним особам та постраждалим внаслідок конфлікту.
«Найбільш актуальною проблемою переселенців лишаються перевірки та відновлення призупинених виплат. Ці питання стоять радикально для нас та багатьох інших організацій. Наше бачення: вирішення проблеми можливо шляхом внесень змін до постанови КМУ №365, якою і був затверджений жорсткий порядок контролю за ВПО», – зазначила правовий аналітик БФ «Право на захист» Ксенія Карагяур в ефірі Громадського радіо.
Що таке електронні пенсійні посвідчення? Де їх оформити і як ними користуватися?
Про запровадження системи електронних пенсійних посвідчень розповіла в ефірі Громадського Радіо правовий аналітик БФ «Право на захист» Ксенія Карагяур.
Лариса Денисенко: Розкажіть детальніше про алгоритм дій для отримання електронного пенсійного посвідчення.
Ксенія Карагяур: У березні урядом були прийняті зміни до чинного законодавства. Ці зміни передбачають введення електронних пенсійних посвідчень — банківських карток, що одночасно є пенсійними посвідченнями. Це нововведення стосується і внутрішньо переміщених осіб.
Внутрішньо переміщена особа, яка є пенсіонером, має спочатку звернутися до управління пенсійного фонду з певним пакетом документів — документом, що засвідчує особу, довідкою ВПО, фотокарткою і заявою на отримання такого посвідчення. Після цього прямо в управлінні пенсійного фонду особу мають повідомити про те, коли вона може забрати посвідчення в Ощадбанку. Цей термін може варіюватися в межах місяця. З 1 серпня цей механізм вже мав бути запровадженим. За нашою інформацією, цього ще не відбувається. На гарячій лінії Ощадбанку нам відповіли, що видача пенсійних посвідчень особам, які вже подали документи, відбудеться у вересні. З 1 по 5 серпня ми проводили моніторинг поінформованості пенсіонерів про необхідність отримання електронних пенсійних посвідчень. За результатами моніторингу, тільки третина опитаних подала документи на отримання посвідчень, але жодна особа ще не отримала своє посвідчення.
Та частина ВПО, які ще не подали документів, виявились в більшій мірі інформованими про алгоритм отримання посвідчень, але 35% з цієї кількості людей по суті не розуміло, як це робити.
Відповідно до формулювання постанови 167, видача пенсійних посвідчень мала розпочатись не пізніше за 1 серпня.
Ця постанова також визначає, що всі пенсіонери, що є внутрішньо переміщеними особами, мають обслуговуватись виключно в Ощадбанку. З цим є певні проблеми, адже не у всіх населених пунктах є відділення банку. З 1 липня кожна внутрішньо переміщена особа, яка є пенсіонером, мала відкрити рахунок саме в Ощадбанку. Відповідно до нашого моніторингу, наразі це зробило 95% людей. 5%, які цього ще не зробили, мають відкрити рахунок в Ощадбанку, перш ніж подати документи для отримання картки-посвідчення.
Моніторинг показав, що про процедуру пенсіонери дізнавалась в основному через ЗМІ, у чергах до державних органів, або від друзів чи родичів.
Наталя Соколенко: Відомо, яку мету переслідує уряд у зв’язку з перенесенням усіх рахунків до Ощадбанку?
Ксенія Карагяур: Ця норма введена не тільки щодо пенсіонерів, а й щодо усіх внутрішньо переміщених осіб. Тобто всі ВПО в Україні обслуговуються Ощадбанком. Зараз для пенсіонерів, що є внутрішньо переміщеними особами, в Ощадбанку є спеціальний пакет «Моя країна». Ми звернулись до керівництва Ощадбанку щодо надання доступних роз’яснень щодо користування пакетом, для того, щоб ця інформація була доступна в загальнодоступному вигляді.
Наталя Соколенко: Чи можна користуватися цим сервісом на нині окупованих територіях?
Ксенія Карагяур: Виплати на непідконтрольні території Донецької і Луганської області не здійснюються. Разом з тим, у тарифах, що містяться у пакеті «Моя країна», певні види операцій передбачають користування інтернет-банкінгом. Ми хочемо отримати доступні роз’яснення щодо користування цим тарифом.
Лариса Денисенко: Які переваги дає користування цими електронними посвідченнями?
Ксенія Карагяур: В цьому документі є графічний підпис пенсіонера, електронний підпис пенсіонера і електронна інформація щодо пенсіонера. Картка дійсна протягом 3 років. Ця постанова передбачає проведення фізичної ідентифікації пенсіонера. Перший рік — щопівроку, в подальшому — раз на рік. Це значить, що пенсіонер має з’явитись у відділені Ощадбанку за місцем проживання з посвідченням і документом, що засвідчує його особу.
З правовим аналітиком Благодійного фонду «Право на захист» Оленою Виноградовою говоримо про законодавство, що регулює права внутрішньо переміщених осіб.
Чи працює спеціальний Закон про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб? Чи виконується Комплексна державна програма щодо внутрішньо переміщених осіб? Хто матиме доступ до Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб, і навіщо вона потрібна? Чи вирішені питання щодо забезпечення виборчих прав внутрішньо переміщених осіб? Чи існує спеціальне законодавство щодо відшкодування витрат за зруйноване житло, чи є судова практика.
Відповіді на ці та інші питання в другому випуску третього сезону Гена Справедливості.
Лариса Денисенко: Для початку поговорімо загалом про ухвалені закони або підзаконні акти, котрі стосуються внутрішньо переміщених осіб. За ці два роки, звичайно, ухвалювався спеціальний закон, ухвалювалися постанови Кабінету міністрів України. Щось виконувалось, щось було не дуже вдалим, щось залишилось декларативним. Які наразі існують свіжі закони, що були спеціально ухвалені для захисту прав внутрішньо переміщених осіб, і що з них працює, а що — ні.
Олена Виноградова: Напевно слід почати зі спеціального закону «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб». Він був прийнятий наприкінці 2014 року. На превеликий жаль, під час того, як він проходив у Парламенті, багато гарних положень були тим чи іншим чином виключені з законопроекту, тому у фінальній редакції він був зовсім не таким, на який очікувала громадськість. В січні цього року набрали чинності зміни, які громадськість пролобіювала.
Ми сподівались, що ці зміни значно покращать життя переселенців, проте Кабмін не привів свої нормативно-правові акти у відповідність із законом та просто злочинно ігнорував ці вимоги законодавства. До того ж через те, що Кабмін через Мінсоцполітики спільно зі Службою безпеки України запровадив незаконну кампанію з призупинення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, то перші 6 місяців життя 2016 року для переселенців, особливо тих, які залежать від державної соціальної допомоги, виявився суцільним пеклом. Особливо для тих, хто проживає на територіях5 східних регіонів: підконтрольні Україні райони Донецької та Луганської областей, а також Харківська, Запорізька та Дніпропетровська області.
Зміни до закону вже на початку цього року пропонували відмовитися від абсолютно непотрібної процедури ставлення штампів міграційної служби, про що всі говорили з самого початку прийняття закону. Проте Мінсоцполітики та Кабінет міністрів продовжували наполягати на цій процедурі, яка абсолютно нічого не підтверджувала, не захищала ні уряд, ні переселенців. И люди опинились в такій ситуації, коли за законом, Міграційна служба не ставила штампи, а відповідно до постанов Кабінету міністрів, управління соцзахисту на місцях для того, щоб людині призначити пенсію чи якусь соціальну допомогу, вимагали цей штамп, який людина не могла взагалі ніяк отримати. Тому люди півроку чекали на те, щоб Кабмін владнав цю ситуацію, півроку нічого не отримували ні пенсіонери, ні матері з малими дітками.
І нарешті 8 червня Кабмін затвердив постанову № 365. Почала вона діяти вже у другій половині червня і запровадила механізм відновлення незаконно зупинених соціальних виплат, а також механізм контролю за ними. Вся громадськість була шокована, оскільки це нічим не покращило ситуацію переселенців, бо до того, що виплати не відновили в той момент, запровадили ще процедуру перевірок місць проживання внутрішньо переміщених осіб.
Створювались комісії, представники яких досі приходять до місць проживання переміщених осіб, перевіряють, чи людина є на місті чи ні, складають акт, який чомусь називається «Про обстеження матеріально-побутових умов внутрішньо переміщеної особи». Тільки на підставі цього акту далі засідає комісія і розглядає питання, чи має пенсіонер право на свою пенсію, чи не має. Такої процедури немає щодо жодної іншої категорії громадян України. Для того, щоб отримати пенсію, наприклад, жителю Черкаської області ніяких комісій проходити не потрібно. Ця процедура, до речі, триває досі.
Ще не всім переселенцям відновили соціальні виплати. Перші через те, що в місцевих адміністрацій — а управління соцзахисту підпорядковуються місцевим районним адміністраціям — немає спроможності забезпечити швидкий виїзд соцпрацівників на місця, до помешкань переселенців і скласти оперативно декілька тисяч актів і оперативно скликати комісію, які б ці декілька тисяч актів оперативно розглянули. Тому відповідно рахуйте: з другої половини лютого почалась кампанія з призупинення соціальних виплат, це коли більше ніж півмільйону переселенців одночасно призупинили соціальні виплати, і зараз вже початок жовтня і ще не всім відновили ці виплати.
Лариса Денисенко: За цей час хто-небудь з внутрішньо переміщених осіб, чиї права були порушені, зверталися до суду? Чи просто всі терпляче чекали, поки уряд виправить цю ситуацію шляхом внесення відповідних змін до постанови Кабміну зокрема?
Олена Виноградова: Я можу розказати про досвід нашої організації. Ми надаємо безкоштовну правову допомогу переселенцям в східних регіонах — це підконтрольні частини Донецької та Луганської областей, Дніпропетровська, Запорізька та Харківська області. При чому наші юристи не тільки приймають в офісах, вони виїжджають до віддалених куточків цих регіонів, надають правові консультації, складають документи, а якщо це потрібно йдуть до суду разом з переміщеною особою. Із самого початку, коли ще не було відомо взагалі, як реагувати на незаконні дії уряду, бо вони відверто ні на чому не ґрунтувались, ми розробили покрокові інструкції з шаблонами скарг до управлінь соціального захисту. І внутрішньо переміщені особи, які до нас звертались, мали можливість направляти такі скарги.
Проте з урахуванням того, скільки часу потрібно було людині, аби прийняла рішення скаржитись, потім ми чекали місяць на те, щоб якусь відповідь отримати. Відповідь не отримували, дали починалась інша процедура, далі якраз підійшло 8 червня, коли була прийнята постанова. І власне ми все літо консультували людей, говорили про те, що можна оскаржити і саму постанову. І от влітку ми подали позов проти Кабінету міністрів щодо скасування цієї 365 постанову. Засідання призначене на середину осені, тобто ми ще його чекаємо. Першого засідання ще не було, будемо дивитись вже за його результатами, що далі робити. Ми допомагали складати позов від конкретної особи, яка постраждала від цього. Ми знаємо, що схожий позов подала одна з організацій, з якою ми часто співпрацюємо в адвокаційній роботі — це Донбас SOS. Дуже схожі позови, але я не знаю, чи їх об’єднають в одне проводження, чи будуть розглядати окремо.
Лариса Денисенко: З вашої точки зору, на чому ґрунтується правова позиція тих людей, котрих ви представляєте, і які перспективи ви бачите з точки зору судового розгляду? Чи пристане на бік позивачів в даному випадку суд, на ваш погляд?
Олена Виноградова: Я дуже сильно вірю у судову гілку влади в Україні, але на превеликий жаль, з досвіду можу сказати, що її діяльність в Україні не дуже передбачувана. Тому навіть якщо дуже добре проаналізувати всі акти і бути 100% впевненим у своїй правоті, це не гарантує, що суд ухвалить рішення, яке випливає з критеріїв здорового глузду. Проте представники міжнародних організацій, ООНівських, які працюють з конфліктом в Україні та допомагають постраждалому населенню, 100% підтверджують нашу позицію — так само вважають, що це дискримінаційна постанова, що вона обмежує права людини і обмежує права внутрішньо переміщених осіб на соціальний захист, і стосовно цієї групи є дискримінаційною. Нещодавно приїздив в Україну спеціальний доповідач з прав внутрішньо переміщених осіб, його риторика щодо цієї постанови така сама.
Представники Ради Європи одноголосно підтверджують, що такі процедури не можуть бути застосовані до внутрішньо переміщених осіб. Ті професіонали, які займаються тематикою захисту прав людини і зокрема переміщених осіб, одностайні в своїх позиціях. Ми вважаємо, що постанова № 365 суперечить і Конституції України, і законам про пенсійне забезпечення, і про загальнообов’язкове пенсійне страхування, і так далі.
Лариса Денисенко: Ми говорили про перспективи розгляду в судах позовів, які намагаються оскаржити постанову Кабміну, котра носить на мій погляд теж дискримінаційний характер, і подивимось, чи пристане суд на концепцію захисту прав людини, чи буде користуватися формалістикою. Поговоримо тепер про комплексну державну програму, котра стосується підтримки, реабілітації, реінтеграції внутрішньо переміщених осіб до 2017 року. Наскільки мені відомо, коли ухвалювався бюджет на 2016 рік, вона там не була профінансована, не було рядка, який би забезпечував фінансово дію цієї комплексної програми. Наразі що можна сказати з цього приводу?
Олена Виноградова: Дійсно така програма була ухвалена в грудні 2015 року. Ви абсолютно праві щодо того, що вона не була профінансована, вона такою і залишається понині.
Лариса Денисенко: Тобто це фактично декларативний момент?
Олена Виноградова: Так, абсолютно. Особисто в мене є дуже великі сумніви, що вона буде профінансована і наступного 2017 року. Почну з того, що Мінсоцполітики регулярно звітують про виконання цієї програми. Кожні три місяці з’являється якійсь звіт на сайті про те, як програма виконується за відсутності фінансування. Хоча якщо прочитати текст цієї програми, стає зрозуміло, що деякі заходи 100% не можуть бути виконані, тому що вони потребують якихось грошей. Ми взялися зробити свій альтернативний звіт, альтернативний моніторинг того, як ця програма виконується. Результати нас неприємно здивували, тому що перше, що ми зробили — це запит до відповідальних виконавців по кожному заходу і попросили написати, що вони зробили. У тому числі ми питали обласні та районні державні адміністрації, і виявилось, що деякі органи державного місцевого самоврядування в принципі не чули про цю програму. Вони передзвонювали нам і питали, що це за програма, яким документом вона затверджена, як вона має виконуватися. Абсолютна необізнаність тим, що воно таке. Вони навіть доходили до того, що питали: «Що це за закон про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, як з цим працювати?»
Були такі комічні, але трагічні, насправді, випадки, коли одна сільська рада надіслала нам, як звіт про виконання програми перелік внутрішньо переміщених осіб, які зареєстровані на території цієї громади з зазначенням прізвищ та імен по батькові цих людей. Фактично нам їх дані надіслали і все. Те, що ми виявили під час моніторингу, без виїзду на місця, тільки через запити, вже нас шокувало. Я не уявляю, що взагалі на місцях відбувається, якщо ми отримували такі листи. Краще, аби вони взагалі нічого не робили, ніж якщо вони щось дійсно роблять, не розуміючи що.
Лариса Денисенко: Я так усвідомлюю, що особливих змін на краще в цьому випадку на 2017 рік чекати не доводиться. Чи можна якимось спільними діями або через можливі судові оскарження зробити так, щоб чиновники зрозуміли, що за бездіяльність теж є відповідальність. І коли ти не виконуєш той чи інший пункт, або комплекс пунктів насправді, то за це треба відповідати. Чи краще переорієнтуватися на якійсь більш дієвий момент, і почати працювати з чимось новим, а цьому дати спокій і нехай воно залишається на папері?
Олена Виноградова: Коли ця програма розроблялась і затверджувалась, її відповідальним виконавцем було Міністерство соціальної політики. Очевидно, що це Міністерство, в якому би воно, минулому чи нинішньому, стані не було, має відповідати за реалізацію державної соціальної політики. Воно не може відповідати за всі питання, внесені в цю комплексну програму. І це була велика проблема уряду, що вчасно не створили такий координаційний орган, який би міг всебічно розглядати цю проблему і відповідати на цей виклик. Міністерство з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб було створено в середині квітня цього року. І це Міністерство мало б розробляти таку програму, захищати її перед Кабміном, відповідати за її виконання. Але воно лише тільки створено, там ще штат набирається. Воно працює, але не на всю свою потужність.
Лариса Денисенко: Крім того, ще утворення самого міністерства збіглось з реформою державної служби і там дуже багато складностей стосовно кадрів.
Олена Виноградова: Так. Я думаю, що міністерство можливо підключиться до виконання цієї програми, мені б дуже цього хотілося. І тоді, мені здається, процес би пішов краще ніж, коли Міністерство соціальної політики з профілем тільки на соціальній політиці, координує виконання такого стратегічно важливого для населення, для всієї нашої країни, документа. В країні злагода, коли різні соціальні групи можуть знайти спільну мову. За виконання таких важливих документів має відповідати міністерство, яке комплексно підходить до відповіді на цю проблему. І це Міністерство з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб.
Лариса Денисенко: Наскільки я уявляю процедуру, то навіть зміну контролюючого органу можна зробити внесенням кількох рядків змін до цієї програми, тобто трохи переграти з гравцями. Міністерство соціальної політики нікуди не дінеться, тому що так чи інакше вони мають відповідати за велику кількість питань, але поставити міністерство, котре би координувало все, щоб не було таких відписок на ваші запити, особливо з регіонів, то тут має звичайно працювати міністерство з питань тимчасово окупованих територій. І загалом чи є надія, що до кінця 2016, або на початок 2017 року, якісь елементи цієї комплексної програми будуть працювати і чи буде це перепрофілювання координатора чи загального виконавця?
Олена Виноградова: Я думаю, що якщо Міністерство з питань тимчасово окупованих територій ще не підключилось до виконання цієї програми, то воно обов’язково буде це робити, бо такі розмови вже мали місце. І по-друге, так чи інакше деякі заходи виконуються, я не знаю, наскільки вони виконуються в рамках цієї програми, тобто цілеспрямовано, щоб виконати всі заходи, або вони виконуються, тому ще це збіг.
Лариса Денисенко: А можна приклади якісь навести?
Олена Виноградова: Наприклад, був тестовий запуск єдиної бази даних внутрішньо переміщених осіб. Положення про цю базу даних були затвердженні 22 вересня. Вона ще не функціонує на повну, за повідомленням Мінсоцполітики там наче розробник припустився якихось технічних помилок. Будемо вірити, що це дійсно так. Обіцяли з початку жовтня або з середини жовтня там щось зрушиться і вона буде в повному операційному використанні, але сьогодні, у перший робочий день жовтня, цієї бази ще немає. Проте положення є, воно вже доступне для читання, і адміністратором і утримувачем цієї бази залишилось Мінсоцполітики. Тобто інформацію на місцях будуть вносити управління соціального захисту, які підпорядковані місцевим адміністраціям. І можна було б зробити так, щоб новостворене Міністерство було утримувачем цієї бази, проте уряд вирішив, щоб ці повноваження належали Мінсоцполітики. Наскільки це буде ефективно, покаже час, подивимось.
Лариса Денисенко: А загалом, які питання може позитивно вирішити ця єдина база? Я турбуюсь стосовно того, що коли існує база, це з одного боку спрощує деякі процедури, з іншого боку треба дуже ретельно думати зокрема про захист персональних даних. Щоб це не пішло невідомо кому в руки та невідомо як використовувалося. З точки зору загалом статусу людей, спрощення процедур, убезпечення цієї інформації що можна сказати про цю базу?
Олена Виноградова: Коли розроблявся проект цього порядку, ми надавали свої коментарі. Тоді не настільки гарно було виписані положення про захист персональних даних, і ми звертали на це увагу. І я не знаю, чи Мінсоцполітики до нас дослухалось, чи до когось іншого, наприклад, до уповноваженого з Верховної Ради. Він надавав свої коментарі щодо захисту персональних даних, бо вони профільний орган, що відповідає за захист цієї інформації. Проте там дійсно з’явились положення про те, як вносяться дані, про те, що у випадку зникнення відповідних обставин внутрішнього переміщення,10 років ця інформація зберігається, далі знищується. Все відповідно до процедури, передбаченою законом про захист персональних даних.
Хто має доступ до єдиної бази переселенців: це Мінсоцполітики, Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, Мінфін та інші центральні органи — досить широке коло осіб. Написано, хто і яку вносить інформацію, хто який доступ має и до якої саме інформації. Написано, що волонтерські і громадські організації мають доступ до загальної інформації, без персональних даних. Сама внутрішньо переміщена особа має доступ до так званого власного кабінету в цій системі, до інформації про себе, свою заяву. Відповідно управління соцзахисту бачать внесену інформацію, вони можуть корегувати те, що внесено відповідно до змін, якщо такі стались. На папері поки що не найгіршим чином написано.
Лариса Денисенко: Подивимось, як це буде працювати. Хотілось би ще поговорити про питання, яке дуже часто обговорюється як в середовищі внутрішньо переміщених осіб, так і серед юристів. Це виборчі права. Чи можна сказати, що щось зрушило з місця? Тому що люди зараз живуть по всій Україні, і вони не мають права голосувати. І це, звичайно, проблема. Окрім того, що це проблема, яка стосується безпосередньо регіонів, де вони були зареєстровані від початку, а зараз це тимчасова реєстрація. Наскільки я розумію, це питання ще ніяк не вирішено. Але можливо є якісь пропозиції від громадського середовища, експертного середовища, як це можна змінити?
Олена Виноградова: Я б хотіла зробити маленьку обмовку: президента мають право і можуть технічно обирати внутрішньо переміщені особи, політичні партії, ту частину Верховної Ради, яка йде за списками, є можливість проголосувати. Відповідно немає можливості голосувати за мажоритарних народних депутатів, тобто які балотувались від округу, а також брати участь у місцевих виборах. Вся ця проблема і пов’язана з місцевими виборами — внутрішньо переміщені особи перемістились, багато з них вже сказали і вирішили самі для себе, що вони вже нікуди не поїдуть, це вже буде їхня мала батьківщина.
Лариса Денисенко: Окрім того, тут неможливо точно зрозуміти, коли ти повертаєшся, коли держава зрештою тобі забезпечить це право на повернення.
Олена Виноградова: І вони хочуть брати участь у місцевих виборах. Нещодавно була зустріч з приводу проблем міграції в Україні, там проводилась фокус-група, в якій брали участь внутрішньо переміщені особи і просто внутрішні трудові мігранти. Найбільше обурення люди висловлювали через те, що не змогли взяти участь у місцевих виборах. Тому що у випадку внутрішніх трудових мігрантів вони говорили: «я вже 5 років тут живу», у випадку внутрішньо переміщених осіб: «я 2 роки тут живу, і я не змогла делегувати представників до місцевої ради представників, які би представляли мої інтереси». Перед місцевими виборами були зареєстровані щонайменше три законопроекти, які так чи інакше пропонували врегулювати це питання, в деяких з них були зовсім нежиттєздатні пропозиції.
Ми підтримували один законопроект, який був розроблений громадськими організаціями спільно з народними депутатами. І не тільки громадськими організаціями, які працюють з ВПО, але і з тими, що дуже давно, з перших років незалежності, працювали над питанням чесних виборів. Які знають цю систему виборчих прав і механізмів їх реалізації. Ми підтримали цей законопроект і була можливість його прийняти вчасно, так, щоб ці люди проголосували, але не було політичної волі. І згодом, вже після місцевих виборів, ці законопроекти були відправленні на доопрацювання. З тих часів не були зареєстровані такі законопроекти щодо участі внутрішньо переміщених осіб у виборах, які б ми підтримали і які б, на наш погляд, були життєздатними.
Я знаю, що працюють наші колеги-правозахисники над цією тематикою, ми також долучаємось до цих обговорень. Серед правозахисників, серед переміщених осіб ця тема є 100% актуальною, бо зараз триває процес децентралізації, об’єднання територіальних громад, і якісь місцеві вибори періодично проводяться, є бажання у людей брати участь у формуванні представницьких органів місцевого самоврядування. Я думаю, що поки це питання не вирішиться позитивно на користь переміщених осіб, воно не зникне, його не вдасться замовчувати тим, хто хоче це зробити.
Лариса Денисенко: Які є нагальні проблеми, які мають вирішуватись тут і зараз, але навіть не мають законодавчого втілення? Зокрема, чи є загалом порядок відновлення зруйнованого чи пошкодженого майна вже на територіях, підконтрольних Україні? Чи взагалі існує якась програма для повернення, адже людина не може повернутися в нікуди. Людина не може повернутися туди, де вже немає її квартири або будинку. Людина не може повернутися туди, де немає бодай меншої безпеки, вона не забезпечена. Якщо говорити про цей комплекс питань, пов’язаних з тим, що навіть законодавства нема, немає, що оскаржувати, немає що моніторити, немає, про що взагалі говорити. Чи існують проблеми, котрі навіть не унормовані?
Олена Виноградова: Так, питання відшкодування шкоди, завданої руйнуванням чи пошкодженням в першу чергу житла, нерухомого майна, одне з перших, що найбільше турбує внутрішньо переміщених осіб. Це не залежить від того, чи людина хоче повертатись, чи вона вирішила не повертатись. Ти, які вирішили не повертатись, вони розраховують на компенсацію, аби придбати житло вже на іншій території, там, куди вони перемістились.
На початку 2015 року ми за допомогою народних депутатів. які займаються тематикою переселенців, зареєстрували у Верховній Раді Закон про компенсацію втраченого майна переміщеним особам. Це фактично зміни до Закону про захист прав переселенців. Проте, на відміну від тих січневих змін, про які я говорила на початку передачі, ці зміни навіть перше читання не пройшли. Взагалі не хочуть їх ставити на порядок денний, там дуже багато стереотипів, відмовок, політичної інертності щодо цих питань, заполітизованості навпаки цих питань, навіть я би сказала. Тому щодо нормативного закріплення права на відшкодування в українському законодавстві, прямого, яке б вирішувало цю конкретну проблему людей, які постраждали від збройного конфлікту, немає.
Є рішення Донецького апеляційного суду в справі жительки Слов’янська. Вона позивалась до суду проти України щодо виплати відшкодування за її пошкоджене житло. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, а друга інстанція — Донецький апеляційний суд — навпаки, задовольнили ці вимоги жінки. Суддя дуже ретельно вивчила це питання, вона сама переселенка. Взагалі весь Донецький апеляційний суд — всі судді переселенці. Для них ця тематика рідна, і коли з ними спілкуєшся на тренінгах та спільних конференціях, вони все прекрасно розуміють, бо на власному досвіді це пережили. І от суддя вивчила це питання і вирішила на користь переселенки, базуючись на чинних нормах законодавства. На превеликий жаль, це рішення було оскаржене в касаційному порядку, тобто зараз ми ще чекаємо на рішення касації, це рішення вже буде остаточним для України. Будемо спостерігати, бо це не наша організація цю справу веде, що вирішить суд третьої інстанції, і тоді вже можна говорити, які перспективи захисту в міжнародних судових органах справ цих людей.
Влітку також було рішення Європейського суду з прав людини. Воно не по суті, а за формою. Так само люди позивалися щодо відшкодування їм збитків, завданих внаслідок пошкодження їх майна, проте не прийняв Європейський суд з прав людини ці скарги. Не через те, що вони були безпідставні, а суд сказав, що люди не надали достатніх доказів. Це так зване рішення про неприйнятність. Про що це говорить? Перше, Європейський суд з прав людини дуже швидко взяв для розгляду ці справи, і це дуже добрий знак. Це говорить про те, що питання відшкодування шкоди українським громадянам за пошкодження їх житла, перебуває в зоні інтересів, це я дуже грубо кажу, в зоні зацікавленості Європейського суду з прав людини, і що він готовий розглядати ці справи, бо десь півтора року для початку розгляду скарг — це дуже швидко, як для міжнародної судової інстанції. По друге, в цьому рішенні про неприйнятність суд чітко вказав, що там повинні бути такі і такі докази принаймні. Тобто фактично таку невеличку інструкцію дав для українських юристів та правозахисників, що суду потрібно для того, щоб він міг винести рішення по суті. Якщо заявники та адвокати, які їх представляють, краще підготуються і підійдуть з більшою серйозністю до цього судового розгляду, то є всі шанси позиватись принаймні проти України. По-перше, щодо відшкодування шкоди, завданої внаслідок пошкодження або втрати майна, а по-друге, суд ще може зобов’язати державу щось зробити системно, наприклад внести зміни у законодавство, щоб ці люди мали можливість отримувати відшкодування. І це буде таким невеликим зобов’язанням до уряду — працювати над цією тематикою.
Лариса Денисенко: Можливо ще є якісь закони або підзаконні акти, які потрібно розробляти та ухвалювати?
Олена Виноградова: Що для нашої організації важливо: як я говорила, наші правові приймальні безкоштовно надають допомогу внутрішньо переміщеним особам. Це і суди, і консультування, і написання скарг до органів влади. За великим рахунком, безкоштовну правову допомогу постраждалому населенню надають тільки громадські організації. Категорія населення переміщених осіб, і не тільки їх, а й ті, хто проживають вздовж так званої лінії зіткнення, це надзвичайно вразлива категорія населення. Рівень доходів низький, рівень працевлаштування і зайнятості — низький, бо там економіка не функціонує нормальним чином, а потреби в юридичній допомозі надзвичайно великі.
Ми б хотіли, аби держава нарешті звернула на це увагу, щоб були внесені зміни до Закону про безоплатну правову допомогу. І ця категорія населення була би внесена до переліку осіб, які мають право на безоплатну вторинну правову допомогу. Щоб вони могли звертатись до так званих державних юристів, тих, яким держава платить. Це би збільшило рівень покриття населення, яке забезпечене правовою допомогою, щоб не тільки громадські організації це робили, а щоб держава відчула на собі той тягар та біль, які щодня відчуває населення. Бо поки що тільки ми моніторимо, тільки ми спілкуємось з переселенцями, тільки ми знаємо, які в них проблеми. Від найменших — діточок, яких в школу немає чим зібрати або спеціальні медичні засоби підібрати до проблем людей похилого віку. Якби представники органів державної влади різних рівнів, сфер та направленості частіше стикались і взаємодіяли з переселенцями, то активніше розвивалась би державна політика в цій сфері.
Джерело: Громадське Радіо
Які дії треба вчинити, щоб отримати інформацію щодо звільнення, яке відбулося на непідконтрольній Україні території? Як боротися із дискримінацією? Специфіка працевлаштування найманих працівників, бюджетників та ФОПів. Які документи подаються до центрів зайнятості? Які компенсації та які ваучери можуть отримати переселенці? На питання відповідає правова аналітикиня Благодійного Фонду «Право на захист» Ксенія Карагяур.
Лариса Денисенко: Який алгоритм дій внутрішньо переміщеної особи, аби отримати допомогу по безробіттю? І де і як власне шукати роботу, і хто може в цьому допомогти?
Ксенія Карагяур: Коли внутрішньо переміщена особа приїздить і не має роботи, вона, по-перше, стає на облік у Центрі зайнятості для того, щоб її знайти. Поки вона її не знайшла, вона отримує допомогу по безробіттю.
По-перше, треба зауважити, що законодавець виділяє таке поняття, як внутрішньо переміщена особа, яка ще не звільнилася з попереднього місця роботи. такому переселенцю треба спочатку звільнитися, для цього є алгоритм. Потрібно написати заяву роботодавцю на непідконтрольну або окуповану територію, і засвідчити цю письмову заяву нотаріально, відправити її рекомендованою поштою.
Лариса Денисенко: Я думаю, тут треба слухачам пояснити, до якого нотаріуса звертатись, як загалом це робити. Припустимо, людина знаходиться у Києві, трудова книжка знаходиться за місцем її реєстрації на тимчасово окупованих територіях. Що вона робить: пише заяву, підходить до будь-якої нотаріальної контори, звичайної?
Ксенія Карагяур: Так, а потім відправляє цю письмову заяву до попереднього місця роботи, фактично до роботодавця. Але оскільки пошта не працює, воно може повернутися, і у законі є положення стосовно цього. Якщо пошта не працює і роботодавець не отримує цей лист, то цей лист подається у такому ж вигляді просто до Центру зайнятості за фактичним місцем проживання внутрішньо переміщеної особи. Тому якщо заява повернеться від роботодавця, вона подається до Центру зайнятості.
Лариса Денисенко: І в даному випадку треба і конверт приносити?
Ксенія Карагяур: Я рекомендую все, що повернулося, просто занести до Центру зайнятості. Центр зайнятості не має відмовити від реєстрації внутрішньо переміщеної особи, як безробітної, якщо цей лист повернувся, є таке положення у законі, і воно має працювати.
Лариса Денисенко: Якщо людина, наприклад, не хоче, аби ти, хто були її роботодавцями на непідконтрольній території взагалі знали, що вона перемістилася на підконтрольну Україні територію.
Ксенія Карагяур: Справа як раз у тому, що навряд її роботодавець отримає цю пошту.
Лариса Денисенко: Тобто випадки, коли дійсно хтось з тієї території надсилає підтвердження про звільнення чи факт роботи, поодинокі?
Ксенія Карагяур: Так. І це може бути у випадку, якщо він отримав цю заяву про звільнення від внутрішньо переміщеної особи.
Лариса Денисенко: Мені видається, що це досить абсурдна ситуація: не працює пошта, ми всі розуміємо, що нічого туди не дійде, але менше з тим, людина має вчинити певні дії, у тому числі заплатити нотаріусу за роботу, і це кошти, які вилітають у повітря. Рекомендований лист також треба оплачувати. Чи не має іншого виходу з цієї ситуації?
Ксенія Карагяур: На жаль, це поки що чинні норми. І слід зауважити, що вони розроблялися і закріплювалися ще рік тому, це формальна вимога, але вона існує і треба її оминути. Тому що Центр зайнятості повинен отримати якесь підтвердження від внутрішньо-переміщеної особи про те, що вона більше не хоче продовжувати трудові відносини з попереднім роботодавцем.
Лариса Денисенко: А якщо ми говоримо про людей, які мали свій бізнес і хочуть його перереєструвати тут, або мають статус ФОПа? Можливо тут якась своя специфіка підтвердження свого статусу на новій території?
Ксенія Карагяур: Суб’єкти підприємницької діяльності, які вели господарську діяльність на непідконтрольній або окупованій території, а після переміщення та отримання статусу внутрішньо переміщеної особи хочуть продовжити цю діяльність, мають змінити юридичну адресу та зареєструвати суб’єкт підприємницької діяльності за цією адресою. Є наказ Міністерства юстиції, виданий ще 2014 року про те, що всі реєстраційні дії, зокрема зміна інформації щодо фізичних та юридичних осіб-підприємців, здійснюється територіальними органами юстиції в областях та у місті Києві. Тому, аби продовжити діяльність немає жодних перепон, така внутрішньо переміщена особа просто змінює адресу.
Лариса Денисенко: А якщо говорити про людей, які працювали у бюджетній сфері, чи не має перепон у влаштуванні на таку саму позицію у школі або садочку, або лікарем чи викладачем ВНЗ. Я не говорю про те, коли Донецький національний університет перемістився всім викладацьким складом у Вінницю. Але просто людина, яка викладала, хоче займатися тим самим на місці нової тимчасової реєстрації.
Ксенія Карагяур: Навряд можна сказати, що переселенців забезпечують такою самою або альтернативною роботою, але є низка заходів сприяння, передбачена у законі про зайнятість спеціально для переселенців. Наприклад, переселенець звернувся до Центру зайнятості, і йому запропонували роботу і треба переїжджати на нове місце проживання, то їй компенсують потім витрати за переїзд.
Крім того, якщо за пропозицією Центру зайнятості особа для працевлаштування має пройти медичне та наркологічне обстеження, ці витрати йому також компенсуються Центром зайнятості.
Є також низка заходів сприяння, які направлені на те, аби стимулювати роботодавців брати до себе внутрішньо переміщених осіб. Наприклад, протягом півроку Центр зайнятості пропонує роботодавцю виплачувати за нього зарплату для переселенця. І це вагома пільга, я думаю, це дуже гарна можливість, як для переселенця, тому що в ньому вже буде зацікавленість від роботодавця, так і роботодавцю, тому що протягом півроку заробітна плата покриватиметься Центром зайнятості.
Є ще одна можливість для внутрішньо переміщених осіб, які перебувають на обліку по безробіттю та не можуть знайти відповідної роботи. Пропонується скористатися ваучером на перепідготовку та підвищення кваліфікації. За таким ваучером можна звернутися до Центру зайнятості, там є коротенький перелік документів, які треба для цього подати, і переселенець може на пільгових підставах пройти таку перепідготовку коштом відповідних Фондів, тобто сплачувати за навчання він не буде. Але ця сума не має бути вища за десятикратний розмір мінімальної заробітної плати.
Лариса Денисенко: І власне, який алгоритм дій людини, аби скористатися усіма цими можливостями, зокрема отримати компенсації або погодитися на пропозицію працевлаштування від Центру зайнятості? Що далі?
Ксенія Карагяур: Я почну з того, що коли людина звертається до Центру зайнятості, то надає мінімальний пакет документів від переселенця, навіть такого, хто втратив свою трудову книжку і будь-які інші довідки, які підтверджують стаж та строки роботи. мінімальний пакет: паспорт, ідентифікаційний код та довідка внутрішньо переміщеної особи. Якщо у переселенця є інші документи, їх безперечно треба додати, копії диплома, довідки з попереднього місця роботи. Але якщо їх немає, то і без них внутрішньо переміщену особу можуть взяти на облік по безробіттю й така особа може претендувати на допомогу по безробіттю.
Лариса Денисенко: Коли людина надає цей пакет документів, в який спосіб надходять пропозиції та скільки потрібно чекати? Наприклад, людина в понеділок здала всі документи, що далі?
Ксенія Карагяур: Переселенця мають поставити на облік безробітних у день звернення. Але якщо йому у той же день запропонують нову роботу, його ставити на облік не будуть. Якщо така пропозиції не надійшла, протягом 7 днів переселенцю вручать рішення про те, що його взяли не облік безробітних. Протягом 8 днів з цього моменту вирішуватиметься питання щодо надання йому допомоги по безробіттю. Якщо не було надано жодних документів, які підтверджують трудовий стаж та строки роботи, то прийматимуть рішення про призначення мінімального розміру допомоги. Якщо переселенцю надійшла пропозиція і він на неї згодився, але для цього треба переїхати до сусіднього населеного пункту, наприклад, то переселенець приймає це рішення, оплачує все власним коштом, зберігаючи всі чеки. І після цього він надає їх до Центру зайнятості. Обов’язково надавати саме оригінали, а для себе зробити копії. Тобто алгоритм такий: спочатку переселенець все сплачує, а потім йому ці кошти повертаються. Але тільки у тому випадку, коли роботу запропонував Центр зайнятості, а не просто людина знайшла роботу.
І такий самий алгоритм, коли людина має пройти медичний або наркологічний огляд. Обов’язково треба зберігати всі чеки та квитанції, і потім компенсується.
Лариса Денисенко: У місяць вони вкладаються з виплатою компенсацій? Скільки людині потрібно чекати?
Ксенія Карагяур: У підзаконних актах, які регулюють ці питання, дуже детально розписано, що робить Центр зайнятості, а що робить людина. І я рекомендую людині, яка звертається за компенсацією, отримувати дуже детальну інструкцію від співробітників Центру зайнятості.
Лариса Денисенко: Якщо говорити про пільги, які надаються внутрішньо переміщеним особам з точки зору гарантування їх трудових прав, чи можуть люди розраховувати на щось ще, крім того, що ви до цього перелічили?
Ксенія Карагяур: Ваучер на перепідготовку та підвищення кваліфікації передбачений як для осіб, які перебувають на обліку для безробітних, так і для роботодавця, який направив свого працівника на цю перепідготовку. Тобто переселенець, що працю, звертається до роботодавця, якщо в нього є бажання підвищити свою кваліфікацію. Роботодавець сплачує цю суму, але потім з відповідних державних фондів ця сума роботодавцю компенсується.
Лариса Денисенко: Перед тим, як ми розпочали цю розмову, говорили про те, що насправді мало людей знають про пільги та ними користуються. Що ще треба знати людині аби убезпечити себе на чужому умовно трудовому ринку?
Ксенія Карагяур: По-перше, довіряти Центрам зайнятості. Там можливо не пропонують роботу, яка відповідає всім вимогам, зокрема пропонують невисоку оплату труда, але там працюють держслужбовці, які мають надавати всю відкриту інформацію, яка є в законодавстві, доступною мовою, які є можливості для переселенців. Внутрішньо переміщена особа, яка звертається у Центр зайнятості, має розуміти, що ще 2015 року були прописані ці гарантії, і вона має певні пільги, та право отримувати повну інформацію про ці пільги.
Крім того, у самих відділеннях Центрів зайнятості має міститись та публікуватися ця відкрита інформація. Досить значний зараз рівень безробіття, Центр зайнятості оприлюднює статистичну інформацію про те, скільки внутрішньо переміщених осіб було працевлаштовано за їх сприянням. І цифри не вражають. Думаю, що насправді навіть не кожний переселенець звертається до Центру зайнятості, принаймні у мене таке враження від попереднього спілкування як з працівниками Центрів зайнятості, так і з переселенцями.
Лариса Денисенко: Як ви казали, це пов’язано з низьким рівнем довіри до державних органів, чи з тим, що люди звикли шукати роботу в інший спосіб: оголошення, Інтернет тощо, нехтуючи такою опцією, як Центр зайнятості?
Ксенія Карагяур: Можливо. Але до Центрів зайнятості треба звертатися. Можливо ті роботодавці, які є в них у базі, і які працевлаштували людину, згодом підвищуватимуть заробітну платню.
Лариса Денисенко: А коли людина вже встала на облік у Центрі зайнятості, їй пропонують варіанти, скільки вона може відхиляти пропозиції, не втрачаючи матеріальну допомогу по безробіттю? Якщо запропоновані вакансії не зовсім влаштовують чи не відповідають кваліфікації людини, скільки вона може чекати на потрібну вакансію та отримувати матеріальну допомогу?
Ксенія Карагяур: Центр зайнятості не пропонуватиме людині кожну вакансію. Переселенець або будь-яка інша людина не може відмовлятися без причини, тому що йому не сподобалася вакансія. Але є визначення, що є відповідною роботою для кожної особи. Наприклад, оплата не може бути меншою ніж мінімальний прожитковий мінімум. Людина не може просто відмовлятися, інакше вона не отримуватиме матеріальну допомогу.
Лариса Денисенко: Чи визначені законодавством якісь граничні терміни? Припустимо людина двічі відмовилась і вважає це обґрунтованим, бо має вищу фінансову освіту, а пропонують інші зовсім позиції, які вкладаються у прожитковий мінімум, але не відповідають її кваліфікації.
Ксенія Карагяур: Слід зазначити, що матеріальну допомогу по безробіттю не платитимуть постійно, вона призначається на певний термін. Це загальне правило для всіх. Тому потрібно приймати роботу, яку пропонують, тому що після декількох відхилених пропозицій допомогу припинять виплачувати.
Лариса Денисенко: Ви вже сказали, що роботодавцю вигідно приймати на роботу внутрішньо переміщених осіб, але поговорімо про дискримінацію, з якою ВПО стикаються при працевлаштуванні. І можливо ще існують якісь важливі речі, про які ВПО варто знати у сфері працевлаштування?
Ксенія Карагяур: На жаль, відповідно до звітів та інформації, яка надходить до Благодійного фонду «Право на захист», факти дискримінації або відмови у працевлаштуванні внутрішньо переміщеним особам з різних причин мають місце. Зокрема через особисте відношення роботодавців або страх, що переміщені особи будуть переміщуватися і надалі.
Лариса Денисенко: Але скоріше за все відділи кадрів так не формулюють, а вказують інші причини?
Ксенія Карагяур: Річ у тому, що усно вони це говорять, але коли мова йде про письмову відмову у прийнятті на роботу, то звісно так вони не повідомляють, тому що це заборонено законом. Зокрема законом заборонена необґрунтована відмова у прийнятті на роботу. Як зазначено у Кодексі законів про працю, і в законах про засади запобігання та протидії дискримінації, і в законах про зайнятість населення, є поняття рівності трудових прав громадян, і заборонено порушення принципу рівних прав і можливостей.
Забороняється в оголошеннях про вакансії зазначати обмеження щодо віку кандидатів, пропонувати роботу, наприклад, лише жінкам або лише чоловікам, висувати вимоги, що надають переваги одній зі статей або за будь-якою ознакою, вимагати, наприклад, повідомляти про особисте життя. Тобто тут існують обмеження, роботодавець має право запитувати лише інформацію, яка стосується досвіду та кваліфікації внутрішньо переміщеної особи при працевлаштуванні.
У законі про зайнятість населенні також зазначено, що забороняється висувати будь-які вимоги дискримінаційного характеру, також і в оголошеннях та при проведенні добору працівників зокрема. Забороняється вимагати відомості, які не мають відношення до процесу працевлаштування. Також закріплена гарантія захисту від дискримінації.
Як ми бачимо у законодавстві досить конкретні гарантії надаються, тому є декілька органів, які здійснюють контроль за дотриманням цих законів, і зокрема дотриманням закону про запобігання та протидію дискримінації в Україні. Перш за все, контроль за дотриманням законодавства про зайнятість здійснює Державна інспекція України з питань праці, зокрема вона здійснює контроль за додержанням вимог законодавства про рекламу і рекламу про прийняття на роботу.
Лариса Денисенко: Тобто наприклад, якщо людина, яка переїхала з тимчасово окупованої території, побачить оголошення, де вказується «просимо не турбувати переселенців», вона може зафіксувати це, скласти заяву, відправити у Державну інспекцію України з питань праці й буде якась реакція. Але якщо відмовили у працевлаштуванні, чи можна зобов’язати письмово відмовляти? І що робити в ситуаціях, коли письмово відмовляють з причин кваліфікації чи невідповідності, а усно пояснюють, що відмова пов’язана саме з тим, що роботодавець не хоче брати на роботу ВПО.
Ксенія Карагяур: Я раджу особам, які отримали відмову усно, чи яким натякнули, що не можуть працевлаштувати людину, через те, що вона є внутрішньо переміщеною особою, звернутися із заявою типу «Прошу повідомити про причини відмови у прийнятті на роботу». На це роботодавець має відповісти, і з цією відповіддю можна звертатися до одного з органів, який здійснює контроль, а також до суду. Зокрема, можна звертатись до вищезгаданої Державної інспекції України з питань праці. Також Міністерство соціальної політики веде облік і узагальнює випадки дискримінації за ознакою статі та здійснює контроль за дотриманням законодавства про недискримінацію в цілому. Тому до Міністерства соціальної політики також можна звертатися зі скаргою, вони мають відреагувати як з метою збору інформації, так і з метою можливої реакції.
Я вважаю, що найбільшими повноваженнями володіє Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, зокрема він здійснює контроль за дотриманням принципу недискримінації у різних сферах суспільних відносин, зокрема у приватній сфері. Уповноважений навіть може ініціювати судову процедуру від імені певних категорій людей, які через різні причини не можуть звернутися до суду. Тобто від імені особи, яка, наприклад, має інвалідність або якесь захворювання, або недієздатна, або має часткову дієздатність, Уповноважений має право звернутися до суду і так захистити її права.
До Уповноваженого також можна звернутися з елементарною скаргою та повідомити про таку ситуацію, зокрема надати письмові відомості щодо необґрунтованої відмови. Якщо у письмовому вигляді роботодавець повідомляє про причину відмови, яка відповідає законодавству, то Уповноважений може відкрити провадження та спробувати з’ясувати, в чому справа, і притягнути до відповідальності такого роботодавця, який не дотримується законодавства про протидію дискримінації. Уповноважений розглядає звернення осіб, і навіть групи осіб, якщо це стосується дискримінації, а також якщо особи звертаються у судовому порядку і так захищають свої права. Наприклад, людина звертається до місцевого суду і стверджує, що роботодавець необґрунтовано відмовив у працевлаштуванні, і ця відмова має дискримінаційний характер, то можна звернутися з клопотанням, щоб Уповноважений надав для суду висновки у справах про дискримінацію. Але саме суд має вирішити, чи може Уповноважений надати висновок по цій справі.
Таким чином, існують певні можливості. Найважчим в цьому є питання доказовості, бо навіть якщо ми не кажемо про суд, а кажемо тільки про звичайні скарги, дуже складно довести, що роботодавець відмовив через причину, яка не відповідає законодавству. Зокрема, якщо йдеться про внутрішньо переміщену особу, якій відмовили саме через те, що вона переміщена. Тому я раджу повідомляти детально про те, що сталося, і органи, які здійснюють контроль, дійсно можуть якимось чином, навіть через збір інформації виявити це порушення. Бо наскільки я знаю, не кожен роботодавець України усвідомлює, що є законодавство про недискримінацію, і він може понести відповідальність за недотримання цього законодавства.
Лариса Денисенко: Хочу нагадати нашим слухачам, що цивільне провадження стосовно справ, пов’язаних із дискримінацією, будується на таких принципах, що позивач не мусить доводити, що його дискримінували. Саме людина, до якої позиваються, має доводити в судовому порядку, що вона не дискримінувала.
Якщо говорити про випробувальні терміни, це звичайно стосується не лише внутрішньо переміщених осіб, а й молодих спеціалістів, і людей, які наближаються до пенсійного віку, і взагалі будь-кого. Людину наймають на випробувальний термін, місяць або три місяці, а потім сплативши мінімальну суму, її звільняють, тому що ти не підходиш. Що можна про це зауважити?
Ксенія Карагяур: Слід зазначити, що влітку були внесені зміни до кодексу законів про працю, і це стосується не тільки внутрішньо переміщених осіб. Відповідно до цих змін, є виключення щодо випробувальних термінів прийнятті на роботу — вони не застосовуються до неповнолітніх, молодих спеціалістів, які тільки закінчили навчання у ВНЗ чи професійних навчальних закладах, осіб з інвалідністю, направлених на роботу відповідно до рекомендації медико-соціальної експертизи та внутрішньо переміщених осіб. Якщо ви — внутрішньо переміщена особа, ви можете навіть під час співбесіди повідомити про це, і що ви не маєте проходити випробувальний термін.
Лариса Денисенко: Це додаткова соціальна гарантія, підтримка людей.
Ксенія Карагяур: Річ у тому, що випробування взагалі здійснюється з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається. За загальними правилами, якщо особа працює не на випробувальному терміні, є вичерпний перелік підстав для звільнення цієї особи. А під час випробувального періоду ця невідповідність і звільнення може бути значно легшим, тому тут існує певна підстава, яка може сприяти дискримінації щодо внутрішньо переміщених осіб. І водночас ця гарантія щодо звільнення ВПО від випробування, сприятиме їхньому успішному працевлаштуванню.
Лариса Денисенко: Чи існує статистика, як дотримуються цього правила роботодавці?
Ксенія Карагяур: Мені невідома така статистика. Я думаю, це не так легко простежити.
Лариса Денисенко: А якщо людина дізналась, наприклад, від нас, що вона може не підписувати договір, де її примушують до випробувального терміну, чи може вона звернутися до Міністерства соціальної політики зі скаргою, що роботодавець порушує закон про працю?
Ксенія Карагяур: Звісно, так. Ця норма закону є досить однозначною, вони можуть не проходити випробувальний термін. Я взагалі б рекомендувала внутрішньо переміщеним особам під час працевлаштування також консультуватись у юриста. Тому що зараз дуже розвинене законодавство, є перелік пільг щодо внутрішньо переміщених осіб, не всі з них знайомі роботодавцям, а от ВПО я рекомендую постійно це стежити шляхом звернення до правозахисних організацій.
Керівник проекту «Адвокація та правова допомога ВПО» БФ «Право на Захист» Марія Алєксєєнко в ефірі «Громадського радіо» розповідає про життя людей на лінії зіткнення.
Валентина Троян: Чи є якісь обмеження прав людей на лінії зіткнення?
Марія Алєксєєнко : Життя на лінії зіткнення, особливо за 5 км від лінії зіткнення, є надзвичайно небезпечним через військові дії. Друга проблема – це зруйнована інфраструктура, наприклад, транспортна система, яка функціонує гірше, ніж у інших населених пунктах. Це і брак доступу до соціальних інфраструктур, медичних установ тощо.
Валентина Троян: І швидка не завжди приїжджає?
Марія Алєксєєнко : Саме так. В деяких населених пунктах для того, щоб отримати медичну допомогу, необхідно їхати в інший населений пункт або чекати, щоб приїхала лікар або медсестра за певним графіком.
Валентина Троян: Чи торкалися ви у ваших моніторингах стосунків місцевого населення з українською армією? І якщо так, то що розповідали люди і що говорили військові?
Марія Алєксєєнко: В ході нашого моніторингу ми спілкуємося з місцевим населенням, і ми знаємо, що не завжди стосунки є легкими, тому що є певні обмеження в’їзду-виїзду, а також є ситуації, коли військові формування знаходяться близько до цивільної інфраструктури, і це більший ризик для безпеки людей. Тому що коли йдуть військові дії, постріли будуть націлені на ці військові формування. Також є випадки, коли військові займають житло, і не завжди вирішується питання сплати комунальних послуг. Господарі можуть повертатися і стикатися з проблемою, коли їм потрібно платити за те, чим вони не користувалися.
Валентина Троян: Над чим ви зараз працюєте?
Марія Алєксєєнко: Перше – це питання зруйнованого житла. Це питання стає досить гостро, тому що за два роки конфлікту воно досі на законодавчому рівні не врегульоване. І єдиний спосіб людям спробувати компенсувати збитки які були завдані конфліктом, йти судовою процедурою. А це великі цифри – 10 тисяч будинків з 40 тисяч зруйнованих залишаються не реконструйованими. Наша практика показує, що були і позитивні, і негативні рішення, і навіть два рішення набули вже чинності, і ми намагалися здійснити їхнє виконання, тобто людина мала отримати близько 600 тисяч гривень компенсації, як вирішив суд. Але поки що ми від Державного казначейства України отримали відписку, що вони мають це компенсувати і немає такого законодавства, яке б зумовлювало компенсацію з їхнього боку. Зараз ці справи перебувають у Верховному суді, і ми зараз очікуємо рішення.
Валентина Троян: Чи є можливість у людей на лінії зіткнення дивитися українське телебачення та слухати українське радіо?
Марія Алєксєєнко: Я так розумію, що доступ до інформації у людей обмежений, тому є багато організацій, які намагаються задовольнити цей попит на інформацію.
Валентина Троян: А попит є?
Марія Алєксєєнко: Попит є. І навіть ми спостерігаємо великий попит на газети на контрольно-пропускних пунктах. Тобто люди, які проживають на непідконтрольних територіях і подорожують, дуже активно беруть газети, читають їх і забирають з собою. Тому важливо працювати в цьому напрямку та доносити інформацію.
Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.
В нашій студії координаторка проекту «Адвокація та правова допомога вимушеним переселенцям» Благодійного фонду «Право на захист» Марія Алєксєєнко.
Анастасія Багаліка: За який часовий проміжок ви проводили дослідження?
Марія Алєксєєнко: Насправді, ми не проводили якесь специфічне дослідження, але, надаючи правову допомогу людям, які перемістилися чи постраждали від конфлікту, ми постійно, починаючи з 2014-го року, аналізуємо ситуацію, хто ці люди, які до нас звертаються, і з якими потребами.
Коли ми підбивали підсумки 2016-го року, то побачили, що 75% людей, які зверталися до нас, були жінки. Тому ми подумали проаналізувати глибше, хто ці жінки і з якими питаннями вони до нас зверталися.
Дмитро Тузов: Отже, з якими проблемами звертаються жінки?
Марія Алєксєєнко: Переважна більшість жінок були пенсіонерками, а також до нас зверталося багато жінок, які перебувають у догляді за дитиною. Тому основні питання, з якими вони зверталися, були питання соціальних виплат і пенсій.
Анастасія Багаліка: Які є ще специфічні жіночі питання, з якими стикаються жінки-переселенки?
Марія Алєксєєнко: Серед питань, з якими до нас звертаються жінки, є певні сімейні питання. Конфлікт на сході вплинув на багато родин, вони змушені були або роз’їхатися, або розлучитися. І діти, які тепер проживають з мамами, зазнають впливу цієї ситуації. За цим стоять і невиплати аліментів, і визначення статусу мами, яка сама виховує своїх дітей.
Анастасія Багаліка: Я знаю, що жінки-переселенці часто стикаються з проблемою отримання дозволу батька для того, щоб вивезти дитину за кордон, якщо постає така потреба. Як можна вирішити цю проблему?
Марія Алєксєєнко: Найкраще вирішувати це переговорами між батьками. Інший шлях, який ми можемо порадити, це судовий шлях. Якщо батьки не можуть домовитися, і батько не бере участі у вихованні дитини та ще й створює перепони для розвитку дитину, то жінка має подавати до суду та вирішити питання позбавлення прав батьківства такого батька. Але це довгий шлях, і він нелегкий.
Анастасія Багаліка: Чи є якісь запитання від вимушених переселенців щодо реалізації права на медичну допомогу?
Марія Алєксєєнко: Найбільш гострі питання, з якими до нас звертаються, це питання серйозних хронічних захворювань. І якщо це питання стосується людей, що живуть в Донецькій та Луганській областях, особливо поблизу лінії розмежування, то тут є проблема доступності до медичної установи. В деяких селах та околицях немає жодного медичного працівника. Є кілька сіл, які знаходяться в такій ізоляції, що туди швидка навіть не доїде.
Анастасія Багаліка: Якщо говорити про звернення, які пов’язані зі злочинами проти жінок — пограбування, зґвалтування, переслідування, домашнє насильство, чи фіксують юристи таку групу питань?
Марія Алєксєєнко: Таких звернень в нашій організації було небагато. Було декілька повідомлень, які стосувалися домашнього насильства, а також ситуацій, які стосувались ризику зґвалтування або безпосереднього зґвалтування. Але в цих випадках в жінок не було віри в нашу систему правосуддя, щоб вирішувати це питання юридичним шляхом та йти до того, щоб покарати злочинця.
Дмитро Тузов: Як можна зв’язатися з Благодійним фондом «Право на захист», де можна проконсультуватися у складній ситуації?
Марія Алєксєєнко: Наші юристи працюють в п’яти областях — Харківській, Дніпропетровській, Запорізькій, Луганській та Донецькій. В кожній області є свій номер телефону, і цей номер можна дізнатися на нашому сайті.
Анастасія Одінцова, правовий аналитик БФ “Право на захист”, в ефірі Громадського радіо розповіла про проблеми жінок-внутрішньо переміщених осіб.
Найчастіше жінки переїжджають із дітьми. Тому найбільша проблема для них – це влаштувати дитину у дитячий садок, щоби потім мати могла заробляти на життя. Оскільки переселенцям не дають жодного житла в тимчасове користування, жінці потрібно заробляти гроші і на житло.
Друга проблема, за словами правового аналітика, – це працевлаштування: «Найбільше переміщених осіб у нас знаходиться у Києві та Київській області, бо тут найбільше є робочих місць. Крім того, виходить так, що у Києві є робота, але високі ціни за квартири, тому ВПО селяться у містах-спутниках Києва, а там так історично склалося, оскільки вони тільки розростаються – мало дитячих садків».
За словами Анастасії Одінцової, коли почався конфлікт в Україні, була проблема для жінок, щоби пройти медичне обстеження. Вимагалася довідка про реєстрацію. Хоча згідно медичної реформи, зараз жінка може звернутися за медичною допомогою у місці, де вона проживає і де їй зручно.
«На початку, жінкам допомагали гуманітарними наборами. Зараз такого немає, бо інформаційно ця проблема йде на спад. Хоча це не так, проблеми всі не вирішено. Жінки та діти й далі залишаються незахищеними», — підкреслює Анастасія Одінцова.
За словами аналітика, жінки підвержені множинній дискримінації (за статтю та за місцем проживання і походженням).
«Ці жінки постійно чують: «Ви понаїхали!», «Навіщо ви сюди прийшли?». Якщо ж вони можуть влаштуватися на роботу – то це самий мінімальний заробіток, наприклад робота прибиральниці або ще щось. Чому? Бо стереотипно вважається роботодавцем, що ці жінки ненадійні та можуть знову переїхати», — розповідає вона.
Ще одна важлива проблема зараз, це те, що ВПО не мають впливу на місцеві вибори.
«Саме тому на місцевому рівні їх не чують. Вони сплачують податки, вирішують різні питання, але не можуть голосувати та впливати, щоби був обраний той депутат, який їм допоможе. На мапі цього міста – вони не існують», — говорить Анастасія Одінцова.
Аудіозапис розмови слухайте в долученому файлі або на сайті Громадського радіо.
