Зробити пожертву
Укр / Eng
27.11.18

Олена розповідає: «Дуже часто доводиться допомагати у вирішенні проблем людям похилого віку. Це й не дивно – ця категорія громадян найбільш вразлива.

Пригадую історію жінки, що переїхала з Мар’їнки до сестри у Верхньодніпровськ. Ви, певно, звертали увагу, як деякі старенькі поводяться з документами? Часто вони носять все найцінніше в звичайному пакеті, на всякий випадок. Одного дня 80-річна бабуся вийшла на прогулянку. Де саме загубила пакет із документами – не пам’ятала.

На щастя, їй передали інформаційну картку з контактами БФ «Право на захист». Розгублена та в сльозах, вона здогадалася зателефонувати нам. Так я почала допомагати цій жінці. Попереду була довга робота – походи від інстанції до інстанції. Все для того, щоб відновити документи. Зрозуміло, що від цього також залежало, чи отримає вона пенсію.

Схема відновлення документів із допомогою БФ “Право на захист” нами вже відпрацьована, у державних органах організацію добре знають. Однак, сама процедура досить складна. Кожну інстанцію доводилося відвідати кілька разів. На щастя, Пенсійний фонд і «Ощадбанк» в місті знаходяться поруч.

Кожен документ або заяву ми складали разом з бабусею. Для літньої людини все це становило  величезну складність. Формулювання в банку дуже заплутують. Наприклад, при оформленні банківської картки, необхідно було повідомити дівоче прізвище матері. Ця інформація може знадобитися для відновлення пін-коду до карти. Бабуся довго думала, як відповісти … І тоді промовила: “Марічка!”. Дівоче прізвище матері вона вже не пам’ятала, а першим на думку спало ім’я улюбленої онуки.

Документи було відновлено. З бабусею тримаємо зв’язок: іноді їй, як і багатьом іншим, необхідна  увага та просте людське спілкування».[/vc_column_text]

[/vc_column_text]

20.11.18

Продовжуємо ділитися зворушливими історіями в межах кампанії #Історії_Моніторів.

Марина Кравчина, монітор Маріупольского Офісу БФ «Право на захист»,  має багатий досвід та безліч життєвих історій. Але ситуація чоловіка з Ясинyватського  району настільки вразила Марину та її сім’ю, що вони вирішили надати йому додаткову допомогу самостійно.

«Про чоловіка з інвалідністю ми дізналися від партнерів з організації People In Need (PIN). У чоловіка немає обох ніг, пересуватися може лише на інвалідному візку. Нажаль, так склалося, що родичі були змушені покинути домівку, доглядати господарство він залишився зовсім один. Він не покидає домівку через стан здоров’я, тому не знав про можливість надання адресної допомоги та отримання субсидії.

Через нестачу фінансів підтримувати будинок в належному стані не виходило. Туалетна кімната без опалення промерзла, знаходитися там було не можливо. Аби відновити теплопостачання, потрібно було сплатити борги та оформити субсидію.

Однак, це займає певний час, а діяти потрібно було терміново, адже будинок ставав не придатним для життя. Вражена, я поділилася бажанням негайно допомогти із своїм чоловіком. Він повністю мене підтримав. Тому за власні кошти ми купили якісний обігрівач та встановили його у промерзлому будинку. Один з моїх колег, Євген Кравчук, також погодився допомогти та власноруч  нарубав дрова. Все це значно полегшило перебування хазяїна в домівці. Трохи згодом нам вдалося отримати субсидію для нього, а також адресну допомогу від районної адміністрації.

В нашій справі надважлива оперативність. Ми, монітори, сприймаємо проблему кожного близько до серця, не залишаємося осторонь. Іноді навіть за власний кошт надаємо першу, але таку необхідну допомогу».[/vc_column_text]

[/vc_column_text]

16.11.18

Артем – монітор Київського Офісу БФ «Право на захист», раніше працював у Сєвєродонецьку.  В  межах кампанії #Історії_Моніторів він розповідає одну з історій,  що найбільше вразила його підчас роботи.

“Подружжя 80-річних пенсіонерів мешкало в Луганську, та 2014-го року обставини змусили їх покинути домівку. Крім старого будиночку, віддаленого на 50 км від Станиці Луганської, їхати було нікуди.

Вони пережили обстріли… та власну доньку.  Вона не виїжджала з Луганську і померла через хворобу минулого року. Відтак, старенькі лишилися у покинутому садівничому товаристві вдвох. Інформація про них та орієнтири їх місцезнаходження надійшли від волонтерів. Знайти їх було складно, не було навіть мобільного зв’язку. А коли знайшов, також виявилося, що стан здоров’я не дозволяє обом проходити фізичну ідентифікацію «Ощадбанку»  у Станиці Луганській самостійно. Протягом вже двох років я опікуюсь старенькими, аби до них вчасно привезли співробітника «Ощадбанку» з мобільним терміналом та не заблокували пенсію, вирішую нагальні питання.

Часто спілкуємося: вони розповідають про своє життя, цікавляться моїми справами. За цей час я перевівся до Київського офісу, та навіть на відстані лишаюся близьким другом цієї сім’ї. ”[/vc_column_text]

[/vc_column_text]

13.11.18

В новинах ми часто посилаємося на моніторів БФ «Право на захист». А чи замислювалися ви над тим, хто такий монітор, і що саме входить до його обов’язків? Монітор – не просто людина, що збирає дані, чи радник, до якого звертаються, коли не вистачає інформації.  У своїй роботі монітор ефективно взаємодіє з громадянами, місцевою владою, партнерами, представниками міжнародних організацій. Він знаходить вихід там, де втрачені всі надії, де вже примирилися з несправедливістю. Кожен з моніторів – жива людина з небайдужим ставленням до оточуючих. В межах кампанії #Історії_Моніторів кожен з них поділиться своєю зворушливою історією, що припала до душі.

Розповідає монітор Слов’янського регіонального офісу БФ «Право на захист» Наталя Шевченко:

«Найбільш мені запам’яталася історія літньої жінки, хворої на цукровий діабет.  У 2014-му вона переїхала до рідного брата, у віці за 80 років ставши внутрішньо переміщеною особою. Через стан здоров’я з будинку вона майже не виходить. Отже, про можливість отримувати адресну допомогу взагалі не чула. А пенсію не отримувала більше 2 років, через те, що її заблокували.

До того ж, виявилося, що в неї відсутній ідентифікаційний код, через що жінка взагалі не могла звернутися до будь якої держустанови та відкрити рахунок. Мені довелося, взявши її за руку, пройти всі інстанції, включно з податковою та «Ощадбанком».

Що мене дійсно зворушило, – це людяне ставлення співробітників усіх установ. Завдяки їхній оперативності за один день ми встигли вирішити найважливіші питання з документами. Адже вони йшли на поступки, співчуваючи жінці та розуміючи безвихідність ситуації.

Наразі вперше за 4 роки жінка отримала свою першу адресну допомогу на нову картку «Ощадбанка» та чекає виплати пенсії. Радію, коли людяність перемагає байдужість, і швидко вдається домогти тим, хто цього дуже потребує.»[/vc_column_text]

[/vc_column_text]

20.12.17

У автобусі, вщент заповненому переляканими, зацькованими людьми, Людмила Максимівна гарячково намагалася впоратися з думками. Підсвідомість шматувала серце, мозок вперто карбував одну-єдину тезу: «Я – зрадниця!»…

Ще декілька тижнів тому Людмила Максимівна та Іван Андрійович готувалися відсвяткувати своє золоте весілля. Натомість вона сиділа в автобусі, який віз її якомога далі від вибухів, а коханий чоловік залишився там – у пеклі… На сімейній раді вирішили – треба рятувати внуків. Ця розлука недовга. Ну не може ж це тривати роками! За декілька днів знову вся сім’я буде разом… тоді Людмила Максимівна й уявити не могла, що це лише початок… Автобус віз кудись далеко, їхали без речей, без харчів. Просто їхали, куди везли…

Місто Герца у Чернівецькій області зустріло втікачів гостинно. тут вони знайшли притулок, підтримку і безпеку. Але думка про «зраду» чоловіка не полишала Людмилу Максимівну. Як же так – вона 50 років тому клялася бути з ним і в радості, і в горі… Вже півроку вона живе без нього, в неї є відносний добробут, в неї є їжа, а Іван Андрійович там – у рідній домівці, у Горлівці, без грошей, без їжі, без неї… Він старший за неї на 10 років. Йому вже 79, це він так вирішив – врятуватися мають онуки, адже без грошей усі прожити на чужині не зможуть… Це і справді було важко. Економити доводилося на всьому. Людмила Максимівна мала лише пенсію 1137 грн та допомогу від людей. Адресну допомогу на внука, яким вона опікувалася, тоді не призначали на бабусю, тільки на батьків. Добре, що принаймні батьки онучки до неї долучилися, вони вже самі дбають про дитину. Батьки внука залишилися з Іваном Андрійовичем у рідній і такій далекій тепер Горлівці.

Майже рік Людмила Максимівна жила в стресі. Від гучних звуків падала на землю, боялася залишитися сама, боялася їздити автобусами… Перед очима стояли ті страшні вибухи. З нею працювали психологи, але думка про «зраду» чоловіка міцно закарбувалася в голові… Вона знаходила способи передавати йому гроші, ліки, вона постійно думала про нього. А він там стрімко перетворювався з чоловіка красеня на згорбленого старого. Коли батьки онука до неї долучилися, вона твердо вирішила повернутися. Повернутися по нього. Вдома чекало сіре напівмертве місто і чоловік, що перетворився на інваліда. Він радів, що діти й онуки в безпеці, вірив, що вони облаштуються на новому місці. А вони з Людмилою Максимівною дадуть собі раду – ось тільки вирішать проблеми з пенсіями… Вони знайдуть вихід. Надія ж є! Чоловік все життя ґрунтовно та детально все планував. Ну не можна просто так зриватися у білий світ…

Людмила Максимівна отримує пенсію, оформили й Івану Андрійовичу. Родина підшукує місце для переїзду. Фінансова стабільність, хоча і примарна, та все ж є. Вже скоро все буде добре, вони зустрінуть разом чергову річницю весілля у колі своїх рідних… син приїхав до батьків. Не надовго – так думали… У Горлівці його жорстоко побили. Кома, дві трепанації черепа…
Все життя Іван Андрійович працював на Горлівському хімічному заводі. Шкідливе виробництво залишило відбиток у легенях. Пережиті жахіття підірвали серце… Надія на переїзд в одну мить була зруйнована. Всі кошти пішли на лікування сина. тепер у Людмили Максимівни в інвалідних візках два найдорожчих чоловіки. Пенсійні виплати призупинено і їй, і чоловікові… Вона напружено шукає виходу з ситуації, але без коштів вона ніяк не може їх транспортувати туди, де є бодай найменша надія на виживання. Людмила Максимівна теж працювала майже 30 років на Горлівському хімічному заводі. сьогодні їй 72 роки. Найбільше вона боїться, що з нею щось трапиться недобре, що вона втратить можливість піклуватися про сина та чоловіка, що не зможе їх вивезти з Горлівки… і це буде остання «зрада» своїх рідних… Про зраду державою таких як вона Людмила Максимівна думки не допускає.

Пенсіонерові було припинено виплати в березні 2016 року, дружині – в лютому 2017 року. сім’я втратила всі кошти для існування. У травні 2017 року з допомогою правозахисників подружжя звертається по захист своїх прав до суду. Рішеннями судів першої інстанції, що залишені без змін судом апеляційної інстанції, позови пенсіонерів задоволено. Обидва рішення набули чинності ще у вересні 2017 року. Та до сьогодні пенсіонери очікують на виконання рішень суду – нарахування і виплату заборгованості по пенсії. Запити про причини невиконання рішень суду місцеві управління ПФУ ігнорують.
Справа № 219/5932/17
Справа № 236/1871/17[/vc_column_text]

[/vc_column_text]

12.12.16

З настанням зими стає зрозуміло, що дуже багато людей залишається сам на сам з холодами та негодою. У неопалюваних чи навіть зруйнованих будинках переселенці та особи, що постраждали внаслідок конфлікту, намагаються дочекатися весни та тепла.

Співробітники Сєвєродонецького офісу БФ «Право на захист» нещодавно відвідали дві родини  і передали їм речі, які допоможуть пережити холоди, що наступили.

Олена Петрівна*  разом з дванадцятирічною онукою мешкають у смт. Станиця Луганська у зруйнованому внаслідок обстрілу будинку. Снаряд влучив у будинок саме тоді, коли жінка перебувала вдома. Її поранену та непритомну рятувальники витягли з-під завалів та відправили до реанімаційного відділення обласної лікарні.

Через кілька місяців, коли Олена Петрівна повернулася додому після реабілітації, гуманітарні організації надали матеріали для ремонту будинку. Нажаль, жінка немає достатньо коштів для відновлення житла, тому ремонт зробила частково, а відновити глиняну піч, за допомогою якої вона опалювала приміщення та готувала їжу, так і не вдалося. З настанням холодів бабуся з онукою  ночують у бомбосховищі, тому що у хаті мінусова температура.

Щоб була можливість готувати їжу на старенькій одноконфорочній електропечі, тимчасово у будинок підведено один електропровід та відремонтовано розетку.

Передані теплі ковдри та електропіч допоможуть Олені Петрівні з онукою зігрітися та зекономити час на приготування їжі.

Володимир Олександрович* разом з дружиною мешкає у дачному будиночку у селі Тепле. Зовсім не пристосований до опалення, не утеплений,  будинок використовувався подружжям  тільки у літній період. У Луганську у чоловіка та дружини залишилася квартира, тож виплати для ВПО вони не отримують. Все літо подружжя харчувалося тим, що виросло на городі.

З настанням холодів у будинку стало навіть холодніше, ніж на вулиці. Але у подружжя немає коштів на придбання хоч якогось опалювального приладу.

Тож передана піч булер’ян, яка призначена для автономного опалення приміщень, допоможе родині швидко та безпечно зігріти будиночок у зимовий період.

Допомога надана в рамках проекту «Адвокація та правова допомога ВПЛ», що реалізується БФ «Право на захист» за підтримки Агентства ООН у справах біженців (UNHCR).

Допомога надається найбільш вразливим ВПО та особам, постраждалим від конфлікту, виявленим співробітниками Проекту під час моніторингу.

*І’мя змінено.

[/vc_column_text][boc_img_gallery columns=”4″ fixed_size=”yes” img_hover_effect=”2″ image_ids=”4003,4004,4005,4002″]

[/vc_column_text]

16.11.16

Хоча календарна зима ще не наступила, але ми вже відчуваємо її присутність: дерева поскидали своє листя, рано темніє за вікном і значно похолодало як на вулиці, так і у будинках. Одні люди чекають на зиму з приємним хвилюванням, а інші – просто бояться її приходу.

Більше всього зими бояться ті, хто не готові до холодів, бо живуть у помешканнях, які зовсім не пристосовані для того, щоб стати для когось повноцінним домом. Залишаючи свої будинки у Донецькій та Луганській областях, люди не брали з собою ковдри чи обігрівачі. І ось тепер, коли потрібно якось облаштовуватися на новому місті, переселенці гостро відчувають потребу у таких звичайних і таких необхідних речах.

Співробітники Харківського офісу БФ «Право на захист» нещодавно відвідали декілька родин ВПО, що перемістилися до Харківської області,  і передали їм речі, які допоможуть не тільки пережити холоди, що наближаються так швидко, але й облаштувати місце для сну.

Наталя*.  Жінка – інвалід 1 групи. Вона переїхала у село Хатомля із Горлівки. Переїхала сама, бо батьки померли ще у 2012 році, а інших родичів у жінки немає. Спершу її безоплатно прихистили у своєму будинку місцеві жителі, але влітку цього року господарі зібралися продавати будинок, тож Наталя звернулася до сільського голови з проханням допомогти з пошуком житла. Житло знайшлося: зовсім пуста – без ремонту, меблів, води та газу – кімната у двоповерховому старому будинку-гуртожитку.

Пенсію по інвалідності Наталя витрачає на продукти та ліки, тож придбати хоча б ліжко жінка просто не в змозі.

Комплект постільної білизни, теплообігрівач та водонагрівач, які були передані Наталі, допоможуть їй розпочати життя на новому місці.

Олена *. Багатодітна одинока мати разом з дітьми переїхала у місто Вовчанськ із села Часів Яр Донецької області. Там у великої родини ромів був власний будинок, а тепер п’ятеро людей туляться у двох маленьких кімнатах. Діти ще малі: старшому хлопчику 12 років, а найменшій дівчинці – 2. У будинку немає газу і дуже холодно, адже піч не в змозі зігріти помешкання, тож її  можна використовувати лише для приготування їжі. Діти сплять у одязі і стали частіше хворіти.

Два обігрівачі, подушки та ковдри допоможуть цій великій родині пережити холодну пору року.

Надія *. Багатодітна одинока мати, яка доглядає чотирьох малолітніх дітей. Родина залишила свій будинок у Алчевську і переїхала у село Максимівка. Меблів у орендованому будинку немає, тож всі змушені спати на підлозі; пічка ледь зігріває одну кімнату. Вкритий численними тріщинами, старий та холодний будинок важко назвати гідним місцем для проживання родини з дітьми.

Двоспальне ліжко, матрац, теплі ковдри, а також обігрівач забезпечать родині здоровий та комфортний сон.

Світлана*. Одинока мати трьох малих дітей. Вона переїхала з Донецька до села Максимівка і оселилася у наданому сільською радою старому будинку. Будинок не пустий, але меблі такі старі, що до них страшно навіть підходити.  Роботи у селі немає, тож родина ледь виживає.

Теплі ковдри, комплекти постільної білизни  та подушки, які були передані родині переселенців,  забезпечать дітям здоровий сон під час зимових холодів.

Ольга*. Мати двох прийомних дітей. Взявши з собою тільки найнеобхідніше, родина залишила будинок у Луганській області і оселилася у селі Павлівка. Орендуючи старий запліснявілий будинок, не маючи можливості для працевлаштування, заощаджуючи майже на всьому, жінка не здається. Вона відвідує курси масажу, щоб освоїти нову професію, та регулярно займається розвитком дітей.

Два обігрівачі, тепла ковдра та постільна білизна стали для родини справжнім подарунком.

Щоб переконатися у правдивості наших слів, просто подивіться на фотографії родини, яка радіє життю і не опускає руки навіть у скрутному становищі.

Допомога надана в рамках проекту «Адвокація та правова допомога ВПЛ», що реалізується БФ «Право на захист» за підтримки Агентства ООН у справах біженців (UNHCR).

Допомога надається найбільш вразливим ВПО та особам, постраждалим від конфлікту, виявленим співробітниками Проекту під час моніторингу.

*І’мя змінено.

[/vc_column_text][boc_img_gallery columns=”4″ fixed_size=”yes” img_hover_effect=”2″ image_ids=”4105,4106,4107,4108,4109,4110,4111″]

[/vc_column_text]

15.11.16

Так сталося, що сьогодні у нашій країні однією з найбільш незахищених верств населення  є люди з особливими потребами, які стали вимушеними переселенцями.

Після свого переміщення велика кількість ВПО, що мають різну групу інвалідності, залишилася наодинці зі своєю бідою. Адже на новому місці, в містах  тимчасового перебування для них виявилися недосяжними навіть ті прості речі, які вдома були доступними.

У неї гарна і відкрита усмішка. Вона гостинна і щиро рада новим знайомствам. Анастасія – інвалід І групи, прикута до візка. Вона одна з тих, хто все життя проводить у боротьбі з недугою та  самотністю, а тепер ще й з державою, за своє право на достойне життя.

У квітні 2015 року Анастасія з мамою були змушені покинути рідну домівку у місті Кіровськ Луганської обл. та переїхати до Кривого Рогу. У багатоповерховому будинку родина орендує квартиру, яка підходить для пересування у візку, адже  не має порогів.

Іноді дівчина по декілька місяців не буває на вулиці, бо до дверей під’їзду ведуть 8 сходинок, які вона не може здолати без сторонньої допомоги. Мама Анастасії – тендітна жінка – вже звикла просити сторонніх людей допомогти знести дочку по сходах. На прохання родини допомогти в установленні пандусу, в УПСЗН пояснили, що це не можливо, бо дівчина не є ні мешканкою Кривого Рогу, ні власницею квартири.

Анастасія за підтримки місцевих журналістів пробувала з’ясувати, чи є у місті соціальне таксі або інший транспорт, яким може користуватися інвалід, прикутий до візка. Адже дівчині потрібно іноді поїхати в УПСЗН, банк чи лікарню. Виявилось, що соціальне таксі фінансується з місцевого бюджету і цього року ВПО не включені до списків тих, кому воно надає послуги. Тобто соціальним таксі можуть користуватися тільки місцеві жителі. Щодо громадського транспорту, то жоден тролейбус, обладнаний пандусом, не має маршруту через  мікрорайон, де мешкає Анастасія. І просити щось, як ми розуміємо,  дівчина не має право, адже вона не є мешканкою Кривого Рогу.

Виникає питання, чи не забула держава, що такі люди живуть у кожному місті? І ким вважаються ВПО на період свого тимчасового переміщення, якщо вони, живучи у містах і селах, на думку державних органів,  не є представниками місцевої громади?

Співробітники Дніпровського офісу БФ «Право на захист» переймаються проблемами Анастасії та намагаються хоч якось їй допомогти. Антипролежнева подушка, передана дівчині, допоможе уникнути пролежневих ран, адже через паралізовану нижню частину тіла вона зовсім позбавлена рухів та більшість часу проводить у візку.

Анастасія – справжній борець.  Маючи початкову вищу освіту психолога, вона мріє наступного року вступити до магістратури Криворізького державного педагогічного університету і вже сьогодні хвилюється, чи буде у неї така можливість і чи є там пандус.

Ми щиро віримо, що ніщо не стане на заваді здійсненню мрії цієї завзятої дівчини!

Допомога надана в рамках проекту «Адвокація та правова допомога ВПЛ», що реалізується БФ «Право на захист» за підтримки Агентства ООН у справах біженців (UNHCR).

Допомога надається найбільш вразливим ВПО та особам, постраждалим від конфлікту, виявленим співробітниками Проекту під час моніторингу.[/vc_column_text][boc_img_gallery fixed_size=”yes” img_hover_effect=”2″ image_ids=”4101,4100,4099″]

[/vc_column_text]

14.11.16

Лариса Миколаївна* разом з онуком-інвалідом залишила свій будинок у с. Новогнатівка Волноваського району і  оселилася у с. Миколаївка  Донецької обл. Все їхнє майно залишилося у зруйнованому снарядом будинку. І хоча за оренду житла платити не потрібно, грошей родині ледь вистачає. Свої пенсії  родина майже повністю витрачає на ліки, комунальні послуги та харчі, тож економити доводиться на всьому.

Будинок, у якому живуть Лариса Миколаївна з онуком, старий и досить холодний. Крім того, не працює піч, тож ні на чому готувати їжу.

Співробітники Маріупольського офісу БФ «Право на Захист» сподіваються, що передані  електропічка, два матраца та дві ковдри, дозволять родині себе почувати більш комфортно на новому місці.

 

Допомога надана в рамках проекту «Адвокація та правова допомога ВПЛ», що реалізується БФ «Право на захист» за підтримки Агентства ООН у справах біженців (UNHCR).

Допомога надається найбільш вразливим ВПО та особам, постраждалим від конфлікту, виявленим співробітниками Проекту під час моніторингу.

*І’мя змінено.[/vc_column_text]

[/vc_column_text]