«Я пам`ятаю ті часи, коли у Водяному було тихо і спокійно, — зі сльозами на очах розповідає місцевий мешканець Геннадій. — Вперше почувши дивні звуки, ми не могли зрозуміти, що це таке, допоки снаряди з неба не почали падати на хати. З цієї миті почалася наша трагедія…»
Водяне — це село Маріупольського району поблизу лінії розмежування, яке значно постраждало від війни. Тепер там мешкають усього дев’ятеро осіб.
«У 2014 році в міський ринок Маріуполя влучили снаряди. Мій син та онуки були там. Син власним тілом прикривав дітей, рятуючи їх від уламків, — тихо додає чоловік. — З того часу ми зненавиділи салют. Онучка до сьогодні здригається та плаче… Але ж до війни це була радість».
Через обстріли у Водяному довго не було електропостачання: село було фактично повністю відрізане від цивілізації. Основним джерелом питної води став — та й залишається — дощ, а єдина в селі криниця, де нещодавно адміністрація міста встановила насос, розташована в місці, яке обстрілюється. Щоправда, Генадій каже, що до кінця 2020 року питну воду їм також постачали співробітники організації ADRA, зараз адміністрація сіла веде перемовини щодо відновлення постачання води.
У сусідки Геннадія, Марини, і сьогодні тремтять руки, коли вона згадує про перші бомбування. З неприхованим хвилюванням жінка розповідає як, оговтавшись від першого шоку, вони були змушені вживати заходів безпеки: доводилося тривалий час жити в підвалах, з мізерною їжею та водою сумнівної свіжості й чистоти. Але вибору не було — необхідно було просто вижити.
І без того непросте становище місцевих мешканців ускладнюється відсутністю в селі медичного закладу. Тож, щоб отримати навіть найпростішу медичну послугу необхідно подолати десятки кілометрів до найближчого населеного пункту. І це при тому, що регулярного транспортного сполучення у Водяному давно вже немає, виїхати із села практично не має на чому.
Зоя — самотня жінка, яка пережила найтяжчі та найстрашніші моменти війни, неймовірно радіє візиту співробітників БФ «Право на захист». Вона чудово розуміє, через що їм довелося пройти, аби дізнатися, як живуть місцеві жителі, надати їм необхідну допомогу та поінформувати про можливість отримати компенсацію за зруйноване (пошкоджене) житло — адже дорога до рідко відвідуваного населеного пункту зруйнована та обабіч замінована.
Сумно усміхаючись, Зоя розповідає, як її коза Зойка прибігає до хати й ховається, подаючи своїй господині знак, що скоро буде обстріл. Ніби вмовляючи її теж бігти до безпечного місця.
Та попри всі жахи війни люди не втрачають безумовної віри в те, що саме тут — їхнє місце. І джерело їхнього життя — у цій землі, деревах, людях, тваринах — саме вони оберігають та захищають, щодня даруючи силу та незламну надію на те, що кожне «завтра» буде краще, ніж сьогодні.
І, зазираючи в очі цих надзвичайних людей, мимоволі переймаєшся їхньою впевненістю в тому, що врешті-решт усе буде добре.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: