В Єдиному державному реєстрі за лютий – березень 2016 року з’явилось більше 800 судових рішень за заявами про встановлення факту народження та факту смерті, які мали місце на території Автономної Республіки Крим та непідконтрольних територіях Луганської та Донецької області.

Гарною новиною є те, що виключна більшість судових рішень позитивні. Ухвалами про відкриття провадження розгляд справи переважно призначається на той же день, або на наступний день.

Рішення нерідко мають стислий вигляд із посиланням на статтю 257-1 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) та законодавство про порядок реєстрації актів цивільного стану громадян. В резолютивній частині рішення майже завжди зазначається, що воно допущено до негайного виконання.

В більш обґрунтованих рішеннях суди посилаються на практику Європейського суду з прав людини, Міжнародного суду Організації Об’єднаних Націй, Конвенцію про права дитини, Декларацію прав дитини, Віденську конвенцію про право міжнародних договорів та інші.

Серед судових справ, розглянутих за вказаний період, вирішено проблеми, які накопичувалися у внутрішньо переміщених осіб протягом останніх декількох років. Наприклад, Дніпровський районний суд м. Херсона встановив факт народження дитини, яка з’явилась на світ ще влітку 2014 року, тобто їй зараз майже 2 роки.

Але все ж приймаються і рішення про відмову через «неналежність» доказів, виданих установами на непідконтрольних владі територіях, як, наприклад, вирішив 10 березня 2016 року Артемівський міськрайонний суд Донецької області у справі про встановлення факту народження дитини.

Приймаються рішення про відмову також за іншими причинами, зокрема, через те, що заявник не є родичом померлої особи, як того вимагає ЦПК, або якщо відсутні документи, які підтверджують родинні стосунки з померлою особою.

Негативним моментом стало неправильне застосування судами норм Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».

Справа в тому, у змінах до Цивільного процесуального кодексу України, які були внесені Законом України від 04.02.2016 № 990-VIII, термін тимчасово окуповані території України розповсюджується також на неконтрольовану територію Донецької та Луганської областей. Верховна Рада України постановою від 17 березня 2015 року № 254-VIII «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями» визначила окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, зазначені в Законі України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» також тимчасово окупованими територіями.

Тому, статтю 257-1 ЦПК можна застосовувати як в справах щодо фактів на непідконтрольних територіях Донецької та Луганської області, так і в справах щодо фактів народження і смерті на території Криму.

Однак, визначення, яке міститься в Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» виглядає наступним чином:

«Для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначається:

1) сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій;

2) внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України;

3) повітряний простір над територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини.»

Іншими словами, норми цього Закону стосуються тільки Криму. В Законі змін не було, він не охоплює інші території.

Натомість, кожне друге рішення судів про встановлення факту смерті або народження на неконтрольованих територіях Донецької та Луганської областей, з тих рішень, які досліджувались, містить посилання на певні норми вказаного Закону.

Ця помилка істотним чином не впливає на ситуацію з правами внутрішньо переміщених осіб в цілому, однак сигналізує про проблеми у розумінні органами правосуддя нормативно-правових актів цієї досить складної молодої сфери законодавства.