– Лягай поруч, доню, нас ніхто не троне, – під час кожного обстрілу повторювала Надія Іванівна. 2014 рік. місто Краснодон Луганської області. Поруч вибухають снаряди, влучили у сусідні будинки, а паралізована жінка як мантру повторює своїй дорослій доньці: «Не бійся, все буде гаразд. ми виживемо».
Надії Надія Іванівна ніколи не втрачала. Життя навчило, що без неї та віри не можна жити на білому світі. Вірила в людей, справедливість, а надіялася тільки на власні сили.
У свої 14 років уже працювала на шахті. Сьогодні звучить дико, але тоді, 1945 року, під лозунгами «Всі сили на відновлення Донбасу!» та «Дівчата, опановуйте гірняцькі професії!», замінивши чоловіків, працювати на шахти йшли жінки та дівчата. Йшли в забій: носили каміння, розбирали и бетонні брили, вантажили залізничні платформи, розчищали завали, а потім опановували гірняцькі професії. Підземний стаж має і Надія Іванівна. Коли йшла працювати на тяжкі роботи, про пенсію не думала, тоді треба було піднімати з руїн Батьківщину…
Надія іванівна має 43 роки стажу. Шахта та акумуляторний завод. Робота, що віднімає здоров’я, але вселяє надію, що діти житимуть краще, адже все це заради їхнього майбутнього… А дітей у Надії іванівни двоє. Вже й самі пенсіонери. Чоловік, теж шахтар, помер 10 років тому.
Минуле дається взнаки. Довгих шість років жінка прикута до ліжка. Інсульт. Коли 2014 року став вибір, виїжджати чи ні, донька покинула роботу, оформила собі пенсію та залишилася з матір’ю. Спершу пенсію матері їй вдалося переоформити на контрольованій Урядом України території, але потім виплати припинили. Через суд пенсію поновлено, кошти перераховано, проте отримати їх може лише Надія Іванівна, з’явившись особисто до «Ощадбанку».
– Я її не довезу. Нащо мені ці гроші такою ціною? Вона не витримає дороги, – говорить донька.
Надія іванівна при пам’яті, все розуміє, мову не відняло. Але рухатися не може… Як їй пояснити, що рішення суду – це ще не запорука, що виконати його можливо? Як розтлумачити, чому донька не може зробити цього замість неї, що довіреність неможливо оформити? Чому??? Це ж її рідна дитина, вона ж про неї дбає… і лежить старенька в своїй рідній оселі, не маючи можливості лікуватися, не маючи гідних умов, без коштів для життя… Але маючи надію, що скоро все зміниться… Не даремно ж вона пережила ту страшну війну ще дитиною, переживе й тепер. «Не бійся, доню, ми виживемо»…
Рішенням суду першої інстанції, що залишене без змін судом апеляційної інстанції, позов пенсіонерки задоволено.
За касаційною скаргою управління ПФУ справа перебуває на розгляді у Вищому адміністративному суді України.
Рішення суду «юридично» виконано – заборгованість перераховано на рахунок пенсіонерки в «Ощадбанку», проте карту заблоковано, отримати пенсію без особистої присутності неможливо.
Справа № 428/6025/17
*Історія про Надію опублікована у збірці “100 Доль”.