Сама назва «лінія розмежування» викликає асоціації чогось темного, безрадісного і сумного. Люди, які там проживають, ображаються такому визначенню: ми ж тут живемо, у нас все добре… Люди, яким поталанило жити далі, набагато далі від лінії розмежування, навіть не підозрюють, що вона стала для багатьох чорною товстелезною лінією, яка розділила життя на «до» і «невизначеність».
Живуть добре – це значить у своєму селі, але не завжди у своєму будинку. Бо його якось раптово не стало. Живуть добре – це значить живі, але не зовсім здорові. Живуть добре – це значить на городі росте картопля, цибуля, морква… Але чистити посуд доводиться піском, прати в золі соняшника… Та то нічого! Наші прабабці теж так робили. ..
Станично-Луганський район, село Колесниківка. Назустріч жодної машини. До чого вони тут? Доріг нема, та й людей залишилося всього 60. П`ятнадцятеро із них – інваліди, ще 30 – це соціально не захищені: багатодітні, одинокі, пенсіонери. До сільради чи пошти треба пройти добрих 9 кілометрів. Баба Галя по двору пересувається з палицею, дорогу за пенсією їй не здолати…
У маленькому сільмазі чисто, всі полиці заставлено: крупи, хліб, чай, мило, відра… місце є всьому. От тільки купити не всі можуть – роботи нема, грошей, відповідно, теж. Продавчиня говорить, що товар завозиться тільки під замовлення, інакше – стоятиме на полиці.
До магазину сходяться люди з надією, що їм допоможуть. Та й проблема у них, начебто і не проблема – поновити паспорт, вклеїти фото, отримати… Є одне «але» – аби отримати паспорт треба, для початку, здолати сотню кілометрів. Ця місія просто неможлива – без документів блок-пости не проїхати. Якщо навіть, взяти тимчасову довідку, то все впирається в гроші – треба заплатити 400 грн. Заробити їх ніде.
Зморщений, згорблений чоловік, так простодушно питає:
– Так ви нас вивезете за паспортами?
– А де ваш дівся?
– А он там бачите – куча заросла вся? Там була моя хата. Ну і згоріло все…
Підходить його брат.
– А моя кучка поряд. Тільки в мене паспорт в кармані був. Тепер не можу виїхати фото вклеїти. Сліпий я. Ну і грошей нема.
Влітку 2014 року у селі було гаряче. Це були обстріли, про які мовчать.
– Та тоді ж нас з Росії обстрілювали, – жваво починає місцева активістка, жіночка років 50. – А шо тут до Росії, нам же до них ближче чим в совєт. Так вони стріляли, а тоді казали, шо то Україна. А наші не стріляли – нільзя їм було. Тепер наші замінірували тут все. У нас тройне мінування кругом села. Отам, ну метрів через 200, уже лучше не ходить. Ми на воєнних не обіжаємось. Їм же треба якось защіщаться. Ну чого ж на них наговарюють! Жалко тільки, люди наші страдають. Он Колька без ног остався, а Гєнку полностью розірвало. Ми його тільки по бороді опознали. Тепер ні ми на Росію, ні вони до нас.
На околиці села був дачний масив.
– Тут людей було! Ну 1 000 точно, – продовжує жінка,- а тепер нас 60 осталось.
Згідно з останнім переписом, в селі постійно проживало до 200 чоловік. Скільки було дачників – не відомо. Тепер це мертва зона, депресивна територія. В житті кожного мешканця з`явилася чорна товстелезна лінія розмежування, яка розділила життя на «до» і «невизначеність»…
Олена Грекова, керівник Сєвєродонецького офісу БФ «Право на захист», із села Комишного Луганської області.
При використанні тексту посилання на БФ «Право на захист» із вказанням автора – обов’язкове.
Фото: Informator