Зробити пожертву
Укр / Eng
07.09.16

Сама назва «лінія розмежування» викликає асоціації чогось темного, безрадісного і сумного. Люди, які там проживають, ображаються такому визначенню: ми ж тут живемо, у нас все добре… Люди, яким поталанило жити далі, набагато далі від лінії розмежування, навіть не підозрюють, що вона стала для багатьох чорною товстелезною лінією, яка розділила життя на «до» і «невизначеність».

Живуть добре – це значить у своєму селі, але не завжди у своєму будинку. Бо його якось раптово не стало. Живуть добре – це значить живі, але не зовсім здорові. Живуть добре – це значить на городі росте картопля, цибуля, морква… Але чистити посуд доводиться піском, прати в золі соняшника…  Та то нічого! Наші прабабці теж так робили. ..

Станично-Луганський район, село Колесниківка.  Назустріч жодної машини. До чого вони тут? Доріг нема, та й людей залишилося всього 60. П`ятнадцятеро із них – інваліди, ще 30 – це соціально не захищені: багатодітні, одинокі, пенсіонери.  До сільради чи пошти треба пройти добрих 9 кілометрів.  Баба Галя по двору пересувається з палицею, дорогу за пенсією їй не здолати…

У маленькому  сільмазі чисто, всі полиці заставлено: крупи, хліб, чай, мило, відра… місце є всьому. От тільки купити не всі можуть – роботи нема, грошей, відповідно, теж. Продавчиня говорить, що товар завозиться тільки під замовлення, інакше – стоятиме на полиці.

До магазину сходяться люди з надією, що їм допоможуть.  Та й проблема у них, начебто і не проблема – поновити паспорт, вклеїти фото, отримати…  Є одне «але» – аби отримати паспорт треба, для початку, здолати сотню кілометрів. Ця місія просто неможлива – без документів блок-пости не проїхати. Якщо навіть, взяти тимчасову довідку, то все впирається в гроші – треба заплатити 400 грн.  Заробити їх ніде.

Зморщений, згорблений чоловік, так простодушно питає:

– Так ви нас вивезете  за паспортами?

–  А де ваш дівся?

–  А он там бачите – куча заросла вся? Там була моя хата. Ну і згоріло все…

Підходить його брат.

– А моя кучка поряд. Тільки в мене паспорт в кармані був. Тепер не можу виїхати фото вклеїти. Сліпий я. Ну і грошей нема.

Влітку  2014 року у селі було гаряче. Це були обстріли, про які мовчать.

– Та тоді ж нас з Росії обстрілювали, – жваво починає місцева активістка, жіночка років 50. – А шо тут до Росії, нам же до них ближче чим в совєт. Так вони стріляли, а тоді казали, шо то Україна. А наші не стріляли – нільзя їм було. Тепер наші замінірували тут все. У нас тройне мінування кругом  села. Отам, ну метрів через 200, уже лучше не ходить. Ми на воєнних не обіжаємось. Їм же треба якось защіщаться. Ну чого ж на них наговарюють! Жалко тільки, люди наші страдають. Он Колька без ног остався, а Гєнку полностью розірвало. Ми його тільки по бороді опознали. Тепер ні ми на Росію, ні вони до нас.

На околиці села  був дачний масив.

– Тут людей було!  Ну 1 000 точно, – продовжує жінка,- а тепер нас 60 осталось.

Згідно з останнім переписом,  в селі  постійно проживало до 200 чоловік. Скільки було дачників – не відомо. Тепер це мертва зона, депресивна територія.  В житті кожного мешканця з`явилася чорна товстелезна лінія розмежування, яка розділила життя на «до» і «невизначеність»…

Олена Грекова, керівник Сєвєродонецького офісу БФ «Право на захист», із села Комишного Луганської області.

При використанні тексту посилання на БФ «Право на захист» із вказанням автора – обов’язкове.

Фото: Informator