Станиця Луганська – одна з найбільш кровоточивих ран на карті Луганщини. Це і є та сама лінія розмежування – безпощадна і жорстока. Але і тут є життя. Де можливо, люди з надією відбудовують свої оселі, діти ходять до школи, працює лікарня. От тільки обстріли… Але до них вже звикли… Це спершу було страшно, а зараз звикли.
Звичка – це страшна річ. Вона нівелює інстинкт самозбереження, увагу, пильність. Люди становляться заручниками своїх звичок.
У Галини Іванівни будинок прострілений наскрізь, меблі розтрощено. Але їй вже за 75, вона звикла тут жити. Замазала, забілила. Дірки нема. Жити можна. Та про всяк випадок придбала собі гроб та пам`ятник. Стоїть тепер в коридорі. Жінка звикла бути готовою до будь-яких ситуацій…
На так званій нульовці скрізь червоніють таблички «Обережно! Міни». Тут мертва зона. Лише дорогою, чітко в ряд ходять люди між блок-постами, перетинаючи лінію розмежування. Будинки розтрощено. Лише один красується – його відбудовують, господарі навідуються… Вони, мабуть, звикли до своєї оселі, до цих багатих лісів. То пусте, що ліси небезпечні, що оселя зруйнована, що навіть після ремонту, тут жити буде неможливо. Неможливо жити на лінії вогню… Але місцеві жителі звикли до свого дому, вони хочуть жити в ньому…
Це місце люди звикли називати ринком. Тут центр торгівлі: овочі, молоко, м`ясо, одяг, посуд… Торгівля щодня. Звичні товари, високі ціни, продавці… Нікого не дивують розбиті вулиці, сліди гусениць на асфальті, снаряди у дворах. До цього звикли…
День селища. На площі багатолюдно. Дитячі колективи на сцені, вітання губернатора, ярмарок… Все, як і раніше – до того, як з`явилася та лінія, що розмежовує…
Людей багато – поруч Ощадбанк, вони там товпляться, аби оформити картки для соціальних та пенсійних виплат, сваряться за чергу до банкомату. Готівки нема. Діти стрибають на батуті, грають в різні забавки. Розгорнуто польову кухню, де пригощають кулешем. Зі сцени лунають пісні. Люди бродять площею. Люди не звикли святкувати. Їм важко. Вони змучені, стомлені… і без готівки у банкоматі.
У святковий день люди йдуть по допомогу. Прямо посеред площі юристи та монітори Сєвєродонецького офісу БФ «Право на захист» надають юридичні консультації, адже люди хочуть боротися за свої права.
Станиця – кровоточива рана на тілі Луганщини. Загоїти її важко. Свято дає надію, але клята звичка! Звичка до обстрілів, до руїн, до існування…
Олена Грекова, керівник Сєвєродонецького офісу БФ «Право на захист», із Станиці Луганської.
При використанні тексту посилання на БФ «Право на захист» із вказанням автора – обов’язкове.[boc_img_gallery fixed_size=”yes” img_hover_effect=”2″ image_ids=”3857,3864,3863,3862,3861,3860,3859,3858″]