Михайло Алфімов, монітор Сєвєродонецького регіонального офісу БФ «Право на захист» , приєднується до кампанії #Історії_моніторів:

“Серед наших бенефіціарів іноді трапляються особистості неординарні.

46-річна паломниця подорожувала з Алчевська до Святогірської Лаври, а при спробі перетину КПВВ з’ясувалося, що в паспорті жінки бракувало фото. Через власну неуважність стала заручницею ситуації: відповідно до закону її не могли ні пропустити на контрольовану урядом України  територію, ні випустити назад на непідконтрольну.

Вона змушена була залишитися в наметі ДСНС до з’ясування обставин. Поневіряння жінки розтягнулися надовго: 3 тижні  прожила в наметі, потім – 1,5 місяці в церкві, звідти знову повернулася до намету, де провела ще 3 тижні очікування.

З самого початку цієї довгої історії оточуючі намагалися їй всіляко допомагати. Ми з колегами надали консультацію, потім паломницю доставили y паспортний стіл та пояснили працівникам всі обставини, намагаючись сприяти розв’язанню проблеми. Але жінка наданим шансом не скористалася …

Треба відзначити, що у моєї підопічної був досить складний характер. Подорожні, відпочиваючи в наметі ДСНС та дізнаючись про її  становище, також намагалися допомогти в міру своїх можливостей: втішали, пригощали їжею. Жінка охоче йшла на контакт, але замість подяки у відповідь висловлювала лише невдоволення в обсязі допомоги або критикувала чужі дії. Я також приносив їй їжу, їжею ділилися і службовці на КПВВ. Незважаючи на всю критику, ми всі розуміли, що крім нас їй нема до кого звернутися.

У жінки були родичі, – одні в віддалених районах, інші – поблизу. Вона телефонувала їм, але проходили тижні очікування, і з’ясовувалося, що хтось при смерті, а у когоcь просто немає можливості приїхати. Без фото віруюча залишалася неідентифікованою, а проблема з документами нікуди не дівалася.

Наступні 1,5 місяці жінка провела в церкві поблизу. Але, мабуть і там не знайшла взаєморозуміння, бо змушена була повернутися до  обжитого намету. Була осінь, до настання холодів залишалися лічені дні. Ми продовжували спроби зв’язатися з кимось із родичів, залучили до допомоги знайому жінки. Та ж продовжувала проявляти характер, немов перешкоджаючи зусиллям всіх тих, хто їй співчував. Але будь-яка історія має завершення. Завдяки колективним зусиллям та впливу знайомої на родичів, жінці вдалося оформити документи і покинути намет, що вже став для неї житлом.

Після того як паломницю забрали родичі з Білокуракиного, я зв’язувався з її знайомою, щоб ще раз упевнитися, що незважаючи на складний характер, у жінки все в порядку.”