18 жовтня мав бути введений у дію законопроєкт, який чітко визначав процедуру визнання особою без громадянства в Україні. Але станом на сьогодні цього так і не сталось. У свою чергу, це є серйозною проблемою для людей, з якими щодня працюють спеціалісти БФ “Право на захист”. Пані Лариса (ім’я змінене) – одна з тих, кому допомогли юристи Фонду. Її історія — свідчення нагальної потреби введення адекватної процедури визнання особою без громадянства в Україні.
Лариса втратила паспорт під час розпаду СРСР. Вона прожила 30 років на межі безгромадянства, і ця юридична невизначеність поширилося й на її чотирьох дітей. Старший син жінки своєю чергою передав цей статус власним двом дітям. Безгромадянство – це покоління. Лариса народилася в місті Коломия на Івано-Франківщині, але за юних років вона часто їздила Радянським Союзом, тому що її батько був військовим. Його часто призначали на посади в різних радянських республіках. Лариса фактично провела дитинство на території всього СРСР, але в 1987 році, повернувшись додому в Україну, жінка вийшла заміж і переїхав до маленького села Бородянка, що на Київщині.
У 1990 році, незадовго до створення незалежної України, Лариса втратила паспорт. Кілька разів вона намагалася його замінити, але це не мало успіху через хаос радянської системи, яка й без того руйнувалася. Нестабільність того моменту вперемішку із заплутаним процесом заміни та отримання паспорта, нескінченні бюрократичні процедури, а також довгий перелік кроків та документів для замінити паспорта – це все, з чим стикнулася Лариса.
Одного разу їй навіть довелося зв’язатися з естонською владою, аби отримати підтвердження попереднього проживання там. Втім, попри українське свідоцтво про народження жінки та документ про шлюб, спроби Марини були марними. Було встановлено, що у неї недостатньо підтверджень свого проживання в Україні на момент проголошення незалежності в 1991 році. Цікаво, що матері Марини, яка на той час мешкала в Естонії, вдалося замінити радянський паспорт на український. Однак це не допомогло спробам Марини.
Протягом десятиліть Лариса була особою без громадянства. Внаслідок її юридичної невизначеності труднощі помножилися. Жінка не могла офіційно працювати, оскільки паспорт є необхідною умовою під час працевлаштування; вона не могла отримати державну допомогу, оскільки жінки юридично не існувало; вона не могла відкрити банківський рахунок, здавати в оренду житло або володіти власним майном. Повільно, крок за кроком, її існування припинилося. Без паспорта чи документів її нормальне життя було неможливим. Цей статус юридичної невизначеності передався також дітям жінки, й потім їх дітям, а через деякий час вся сім’я юридично зникла взагалі.
Лише у 2018 році, майже через 30 років у статусі особи без громадянства, Лариса почула про БФ «Право на захист» від подруги з Вірменії. Вона раніше також була особою без громадянства, і незадовго до того отримала паспорт завдяки допомозі адвокатів БФ «Право на захист». Лариса зателефонувала до офісу Фонду, і зв’язалася з Вікторією, яка й стала її адвокатом.
Вікторія передала справу Марини до суду, підтвердивши факт проживання жінки в Україні в 1991 році завдяки довідці з місця роботи в Бородянці. Суд розглянув докази, і наприкінці 2018 року Лариса вперше за майже 30 років отримала паспорт. Першочергово, жінка поїхала до Росії у місто Сочі, аби побачити свого батька та сестру, а також відвідати місце, де була похована матір жінки. Вона померла в Росії, і Лариса ніколи не мала змоги побачити її могилу.
Після отримання власного паспорта Лариса зайнялася тим самим питанням, але вже для членів її родини, які також були особами без громадянства. Троє дітей жінки отримали власні паспорти, але старший син Марини, який народився в Таллінні до розпаду Радянського Союзу, продовжує мати труднощі з отриманням документа. Свій статус особи без громадянства він передав двох маленьких дітей, і вони, мабуть, зіткнуться з тими ж труднощами в підтвердженні свого громадянства в майбутньому.
Але загалом ситуація покращується, і Лариса вважає, що є надія й для її сина та онуків. Маючи офіційні документи, жінка працює в магазині, а також може отримувати пенсію. Її порада тим, хто постає перед схожими труднощами:
«Не потрібно боятися просити про допомогу. Річ у тім, що ви повинні зробити перший крок, і тоді все буде добре. Але треба докласти зусиль…Ви повинні стукати у всі двері».
За посиланням пропонуємо Вам ознайомитися з аналітичним документом щодо процедури визнання особою без громадянства в Україні, сусідніх державах та у світі, підготовленим благодійним фондом «Право на захист», за підтримки Агентства ООН у справах біженців в Україні UNHCR Ukraine