У автобусі, вщент заповненому переляканими, зацькованими людьми, Людмила Максимівна гарячково намагалася впоратися з думками. Підсвідомість шматувала серце, мозок вперто карбував одну-єдину тезу: «Я – зрадниця!»…
Ще декілька тижнів тому Людмила Максимівна та Іван Андрійович готувалися відсвяткувати своє золоте весілля. Натомість вона сиділа в автобусі, який віз її якомога далі від вибухів, а коханий чоловік залишився там – у пеклі… На сімейній раді вирішили – треба рятувати внуків. Ця розлука недовга. Ну не може ж це тривати роками! За декілька днів знову вся сім’я буде разом… тоді Людмила Максимівна й уявити не могла, що це лише початок… Автобус віз кудись далеко, їхали без речей, без харчів. Просто їхали, куди везли…
Місто Герца у Чернівецькій області зустріло втікачів гостинно. тут вони знайшли притулок, підтримку і безпеку. Але думка про «зраду» чоловіка не полишала Людмилу Максимівну. Як же так – вона 50 років тому клялася бути з ним і в радості, і в горі… Вже півроку вона живе без нього, в неї є відносний добробут, в неї є їжа, а Іван Андрійович там – у рідній домівці, у Горлівці, без грошей, без їжі, без неї… Він старший за неї на 10 років. Йому вже 79, це він так вирішив – врятуватися мають онуки, адже без грошей усі прожити на чужині не зможуть… Це і справді було важко. Економити доводилося на всьому. Людмила Максимівна мала лише пенсію 1137 грн та допомогу від людей. Адресну допомогу на внука, яким вона опікувалася, тоді не призначали на бабусю, тільки на батьків. Добре, що принаймні батьки онучки до неї долучилися, вони вже самі дбають про дитину. Батьки внука залишилися з Іваном Андрійовичем у рідній і такій далекій тепер Горлівці.
Майже рік Людмила Максимівна жила в стресі. Від гучних звуків падала на землю, боялася залишитися сама, боялася їздити автобусами… Перед очима стояли ті страшні вибухи. З нею працювали психологи, але думка про «зраду» чоловіка міцно закарбувалася в голові… Вона знаходила способи передавати йому гроші, ліки, вона постійно думала про нього. А він там стрімко перетворювався з чоловіка красеня на згорбленого старого. Коли батьки онука до неї долучилися, вона твердо вирішила повернутися. Повернутися по нього. Вдома чекало сіре напівмертве місто і чоловік, що перетворився на інваліда. Він радів, що діти й онуки в безпеці, вірив, що вони облаштуються на новому місці. А вони з Людмилою Максимівною дадуть собі раду – ось тільки вирішать проблеми з пенсіями… Вони знайдуть вихід. Надія ж є! Чоловік все життя ґрунтовно та детально все планував. Ну не можна просто так зриватися у білий світ…
Людмила Максимівна отримує пенсію, оформили й Івану Андрійовичу. Родина підшукує місце для переїзду. Фінансова стабільність, хоча і примарна, та все ж є. Вже скоро все буде добре, вони зустрінуть разом чергову річницю весілля у колі своїх рідних… син приїхав до батьків. Не надовго – так думали… У Горлівці його жорстоко побили. Кома, дві трепанації черепа…
Все життя Іван Андрійович працював на Горлівському хімічному заводі. Шкідливе виробництво залишило відбиток у легенях. Пережиті жахіття підірвали серце… Надія на переїзд в одну мить була зруйнована. Всі кошти пішли на лікування сина. тепер у Людмили Максимівни в інвалідних візках два найдорожчих чоловіки. Пенсійні виплати призупинено і їй, і чоловікові… Вона напружено шукає виходу з ситуації, але без коштів вона ніяк не може їх транспортувати туди, де є бодай найменша надія на виживання. Людмила Максимівна теж працювала майже 30 років на Горлівському хімічному заводі. сьогодні їй 72 роки. Найбільше вона боїться, що з нею щось трапиться недобре, що вона втратить можливість піклуватися про сина та чоловіка, що не зможе їх вивезти з Горлівки… і це буде остання «зрада» своїх рідних… Про зраду державою таких як вона Людмила Максимівна думки не допускає.
Пенсіонерові було припинено виплати в березні 2016 року, дружині – в лютому 2017 року. сім’я втратила всі кошти для існування. У травні 2017 року з допомогою правозахисників подружжя звертається по захист своїх прав до суду. Рішеннями судів першої інстанції, що залишені без змін судом апеляційної інстанції, позови пенсіонерів задоволено. Обидва рішення набули чинності ще у вересні 2017 року. Та до сьогодні пенсіонери очікують на виконання рішень суду – нарахування і виплату заборгованості по пенсії. Запити про причини невиконання рішень суду місцеві управління ПФУ ігнорують.
Справа № 219/5932/17
Справа № 236/1871/17[/vc_column_text]
[/vc_column_text]